(Продовження. Початок у № 39, № 40)

 «ДОНЕЧЧИНА — СПОКОНВІКУ УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ЗЕМЛЯ, ТАМ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПОЧИНАЛАСЯ» 

— Дмитре Васильовичу, ви слушно сказали, що війну з Росією Україна вже виграла...

— ...виграла!..

— ...а Крим і Донбас в Україну повернуться? Вони взагалі нашій країні по­трібні?

— Спочатку про Донбас скажу. Донеч­чи­на — споконвіку українська козацька земля, там Українська держава починалася — неподалік від моря, у степах, де ще вугільних шахт не було, і права Донеччиною торгувати ми не маємо!

— Хоча ви ж пам’ятаєте, що Гончар у своїх щоденниках стосовно цього пи­сав? «Донбас — це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, нехай подавиться, бо метастази задушать усю Україну!»?

— Ні, цього — «в пельку імперії» — робити не можна: ну як це? Ми торгуємося, за щастя своє землю віддаємо?!

— Зрозуміло. А Крим?

«Боявся я й боюсь щасливим бути на цій землі, де мій народ воскрес...»

— А щодо Криму, книга вийшла, до якої я написав передмову... У 76-му, коли був головним редактором «Всесвіту», я у двох номерах «Подорож у Східні країни» Вільгельма де Рубрука опублікував — це фламандський чернець, який на схід Франції від короля Луї IX поїхав. Його шлях через Крим лежав, і він пише, що він теж русичів зустрів! Між Доном і Волгою: там армія Батия — онука Чингісхана — стояла, і ось цей Рубрук розповідає, якою Русь у 1253 році була.

Папа Римський Інокентій IV королівську корону Данилові Галицькому дав — таку саму, як французькому королеві Луї. Я, знаючи про це і як посол у Польщі, нашого з вами друга Лео­ні­да Кучму намагався переконати в то­му, що пам’ятник Да­ни­лові Га­лицькому у Холмі необхідно встановити, — нехай за­раз це Польща, але це його столиця була! Я все для того, щоб цей па­м’ятник видатному державнику, королю нашому і кня­зю, встановлено було, підготував, тут, у Львові, на мід­ній дошці ви­лив, що президент України Леонід Кучма цей па­м’ят­ник на честь Дани­ла Галиць­кого вста­новив. І президент Польщі Кваснев­ський на­зустріч пішов, і пред­ставник ри­мо-католиків, єпис­коп, погодився: мовляв, добре, але не пам’ятник, а гранітну таблицю, дошку...

Кучма пообіцяв: «Я приїду, а ти текст мені напиши — промову там виголосити хочу», але коли я до ньо­го вдруге приїхав, настрій у нього зо­всім інший був: «Про це ми ніколи більше не говоритимемо». Виявляється, Анатолій Орел та Анатолій Зленко, радники промосковської орієнтації, його переконали: «Жодних пам’ятників Данилові Га­лиць­кому на території Польщі ставити не мож­на!».

Так от, до чого я веду? У 1253 році Крим територією Київської Русі був, і фламандський чернець пише, що тут русичі жили і християнська церква була! Русь до того часу вся християнською була. Батий золото з наших церков зняв і на Європу пішов, а потім повернувся і над Волгою сів, й ось цей чернець до Батия вирушає, а той йому каже: «У Каракорум, у Монголію їдь» — і він їде! Але ж і я у Монголію у 88-му році їду (сміється), сліди цього ченця шукаю — і знаходжу.

Чим Золота Орда була? Це суцільна ка­ва­лерія, держава-армія. Вони до Да­ни­ла Галицького прийшли: «Ми тобі ярлик на князювання даємо, і далі правитимеш тут, але нам данину плати­!» — і да­лі пішли, так от, я ще раз повторю: Крим на­шим уже тоді був, Русь ве­лика сіль із Криму бра­ла...

Чи повернуться Крим і Донбас в Україну? Думаю, це відбудеться. Спер­шу Донеч­чина по­вер­неть­ся, а потім настане час і Криму. Ви ж розумієте, що мостом, Росією над українським морем побудованим, туди військова техніка їхатиме...

— ...ну звісно...

— ...і Крим, цілком можливо, військовою базою російською, із ядерною зброєю стане... Якщо світ дозволить цьому статися, на нас цілковите знищення може чекати, але я вірю, що цього не буде...

Дивіться: Сталін помер — й одразу у світі все змінилося...

— ...картина світу іншою стала!

— І тут те саме — Бог мудрий, він людину за своїм образом і по­добою створив, але попередив: «Ти смертна».

«Я НА СОЛЖЕНІЦИНА ТРИПОВЕРХОВИМ МАТОМ ПОПЕР: «ТИ ЩЕ БІЛЬШИЙ ШОВІНІСТ, НІЖ УСІ ІНШІ, БАЧИТИ ТЕБЕ НЕ МОЖУ!» 

— Чому ви свого часу із Солженіци­ним посварилися?

— О! Солженіцин до мене на всесоюзному письменницькому з’їзді в Москві підійшов і сказав: «Дмитре Васильовичу, ви — видатний український поет, я вас поважаю, а ви мене підтримуєте? Я цю комуністичну владу знищити хочу». Я відповів: «Боже мій, я ж вас читаю, але скажіть мені, що з Ук­ра­ї­ною буде, коли ця комуністична влада впа­де?». Він: «А що з Україною може бути? Україна — це частина Росії», і я триповерховим матом на нього як попер! «Ти, — закричав, — ще більший шовініст, ніж усі інші, бачити тебе не можу!». Після цього «Як нам облаштувати Росію?» він написав — я це все теж читав...

Страшною він людиною був і, до речі, з радянською владою мудро боровся, описав, якою Росія як в’язниця була...

— ...але шовініст, імперіаліст...

— Але й сама Росія перестала його поважати — перспективи в них жодної немає.

— Ми, на вашу думку, досі раби?

Поет Іван Драч, радянський дисидент Михайло Горинь і Дмитро Павличко, 1989 рік

— О ні, але!.. Я вам зараз прочитаю вірш, 2017 року.

Боявся я й боюсь щасливим бути
На цій землі, де мій народ воскрес,
Воскрес, та не порвав 
кайдани-скрути,
Скрипить його свобода, як протез.

Все протезоване, крім хліба й праці.
За волю, як ти злодій, заплати!
Ховай, як маєш долара, в матраці,
Кричи, що ти жебрак, до хрипоти!

Так грають обрані пани мого народу.
А все тому, що він — сліпа юрба,
Навикла до невольничого смроду,
До звичаїв московського раба.

Не любить він своєї мови й пісні,
Безпам’ятний та висохлий макух,
Хоч не стискають ланцюги залізні,
Мертвіє в ньому України дух.

А мій народ, як та жидів колона
Розірвана: одних веде Мойсей,
А другі рвуть назад до фараона;
І ті, і ті — круті, як сто смертей.

За що я свій народ люблю, не знаю.
Невже за те, скажіть мені, що я
Себе самого в ньому проклинаю,
Бо він — душа скалічена моя?!

— Чудово!

— Підкреслю: це не про всіх українців, — це про тих хохлів, які тепер у Верховній Раді сидять, тому що як я сказати, що раби ми, можу, якщо у нас щодня люди на фронті гинуть? Хто вони? Українськомовні, російськомовні, іншими мовами говорять, а Україну вони захищають! Ми це розуміємо і рабами бути перестаємо, але й такі, про яких я написав, серед нас є — і раби є, і вільні!

«СЕРЕД ПРЕДСТАВНИКІВ НАШОЇ ЕПОХИ НАЙВИДАТНІШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ ВАСИЛЬ СТУС» 

— Що таке національна еліта і чи є в Україні українська національна еліта?

— Дякую вам за це запитання! — внутрішньо я до нього готувався. Я людина конкретна... (Усміхається). Ми вже про те, що таке національна ідея, говорили — це не­зримий, але дієвий творець державності, захисту цієї державності, економічного роз­витку і щасливого життя, але в різні часи...

— ...корекція відбувається...

З Віталієм Коротичем

— Так, цієї ідеї. Нинішня: наша національна мета — вступ до Євросоюзу і НАТО. Це визначено, за це проголосували, і це пре­красно, а чи є у нас національна еліта? Звичайно, є, але я гуманітарій, і геніальних хірургів, льотчиків або аграріїв назвати не зможу — лише представників духовної, гуманітарної еліти.

Насамперед це українські письменники, але і в середовищі неписьменників люди є, які до еліти належать. Богдан Горинь — по­літик, мистецтвознавець, Андрій Со­до­мо­ра — перекладач творів античної літератури, письменник, Іван Ющук — видатний мовознавець, людина, яка все про історію української мови знає, яка словник української мови VI століття випустила! Іван Марчук — великий художник, Юрій Щербак — письменник і політик, Сергій Білоконь — автор книги «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917—1941 рр.», Микола Жулинський — академік, літературознавець, письменник, Сергій Гальченко — видатний літературознавець, Володимир Василенко — юрист світового рівня, Олександр Палій — історик: дуже добре виступає і всім зрадникам по морді дає!

Далі: Іван Малкович — поет, власник ви­дав­ництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», Ми­хай­ло Слабошпицький — прозаїк, літературознавець, директор видавництва «Яро­славів Вал», Євген Станкович — композитор, Валентин Сильвестров...

— ...блискучий композитор!..

— ...на один із моїх віршів він музику написав — цим пишаюся! — Мирослав Скорик — композитор... Потім найвідоміші письменники йдуть, які мені подобаються: Юрій Мушкетик, Василь Шкляр, чудова Софія Майданська, Оксана Забужко — і про цю велику нашу жінку не згадати не можна! Далі: Любов Голота — чудова редакторка газети «Слово Просвіти», Олександр Ко­сен­ко — на мою думку, видатний поет із Кі­ро­во­града, який новаторською мовою з на­шим народом зумів заговорити. Петро Кра­люк, Леонід Кононович — це письменники, які саме тепер у «Ярославовому Валу» з’яви­лися, — видатні, їх потрібно читати.

Думаю, ви хочете мене запитати, кого най­кращими українськими поетами всіх ча­сів я вважаю...

— Вгадали...

— Це невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», це Іван Котляревський — автор «Енеїди», звичайно ж, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а серед представників нашої епохи найбільший український поет — Василь Стус. Похвалюся вам: він один із моїх віршів як своє життєве кредо визначив — я вам його прочитаю...

Не бійсь нічого, доки я з тобою.
Іди і правду людям говори!
Не жди ніколи слушної пори —
Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Усе, що я тобі даю, бери
І певен будь: твій дух не вб’ють 
злобою;
Мене ніхто не пом’янув клятьбою,
Хоч я водила в тюрми й на костри.

Лиш забували боягузи кволі,
Що сто раз гірший від вогню мій гнів,
Що мій проклін страшніший 
від неволі.

Я — мати всіх, що згибли за свободу,
Я маю тисячі живих синів,
Я єсть Любов до рідного народу.

Цей ось твір Стус у листі до Андрія Ма­лиш­ка процитував і підкреслив: «Це моє кредо». Пам’ятаю, як Стус до мене прийшов, вірш про Україну приніс, я подивився і вигукнув: «Це геніально, ти хто?». Він у відповідь: «Аспірант, у Київському інституті літератури працюю». — «Цей вірш сховай, — я порадив, — ставай на ноги, дисертацію захищай...». Він мене не по­слухав і правильно зробив — не витримав. Він і Малишку писав, що права називатися на­родом, якщо на все це погодилися, ми не маємо... Блискучу написав п’єсу, яка триває вічно! Так цю нашу Хохлан­дію ненавидів, що вирішив стояти до кін­ця.

Твори Стуса на Заході друкували, йому Нобелівську премію мали дати, але наша влада, московська, катів до нього скерувала, таку людину знищили, і те, що він видатний поет, безперечно.

Також Ліну Костенко слід назвати, Він­гра­новського, Драча, і, мені здається, лю­дей, які здійснювали помилки, уміти ро­зуміти й поважати треба. Я, наприклад, як свою особисту трагедію сприйняв те, що Драч до Януковича ходив і мене піти змушував. Я відрізав: «Іване, я не піду. Це ставленик Росії, чужа людина». — «Але ж до комуністів ти ходив!». — «Так, але тоді час інший був. Тепер у нас держава є своя, і права її зраджувати ми не маємо».

«У ЖИТТІ Я БАГАТО РАЗІВ ПОМИЛЯВСЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ В ПОЕЗІЇ БУТИ ЩИРИМ, ПРАВДИВИМ НАМАГАВСЯ» 

— І не пішли?

— Ні. Мені, до речі, не сам Янукович за­телефонував, а губернатор Франківщини Василь...

— ...Вишиванюк?

— Так. «Слухай, — сказав, — Янукович у літаку тебе чекає. Він до Польщі летить, ти ж там послом був — він хоче, щоб ти з ним полетів, там виступив...». Я відповів: «Пере­­дайте йому, що я в Херсоні» — а сам у Києві був. (Усміхається).

— «Він ішов на Одесу, а вийшов до Херсона»...

— І я, до речі, єдиний із письменників на Майдані виступав...

— ...так, я пам’ятаю...

— ...а ще разом із Тягнибоком, Яце­нюком, мером нашим нинішнім у круглому столі брав участь. Там і Янукович, і Крав­чук, і Кучма, і Ющенко були...

Янукович тоді до мене підійшов: «Дмит­ре Васильовичу, ви шо? Я ж вас біля себе бачити хотів, стільки разів кликав... Нам по­трібно поговорити». Я запитав: «Про що?» — і він зрозумів, що розмови не бу­де.

— Найкращим українським президентом за 27 років незалежності, на ваш погляд, хто був?

— Це таке, я б сказав, дитяче запитання (сміється), тому що...

— ...найкращого ще не було?..

З дружиною Богданою, 1958 рік

— Поки що ні. Належне Кравчукові віддати треба — коли був комуністом, він ру­хів­ську програму прийняв, до нас прийшов, незалежну Україну проголосити допоміг, президентські вибори виграв і країну правильним шляхом повів. Одне лише йому сказати хочу: «Леоніде Макаровичу, мені дуже прикро, що вас біля Юлії Тимошенко побачив, — подумайте про це, ви маєте себе поважати!».

Леонід Кучма теж великий президент — він книгу «Україна — не Росія» написав, її у Москві випустив і практично сам розпродавав...

— Її назва — це вже афоризм...

— А ситуація з островом Тузла? Як він Росії тоді відповідав сміливо, як справжній український президент! Кучма з Єльциним домовився, і подвійного громадянства в Криму не було, усі жителі громадянами Ук­раїни були, але він, як я вже сказав, пам’ятник Данилові Галицькому встановити відмовився... Кожного з них є за що похвалити, і у кожного прорахунки були.

А Ющенко? Він до Грузії, коли Росія на­па­ла, поїхав, її підтримав, стояв там...

— ...на площі...

З доньками Роксоланою і Соломією, 1967 рік

— ...і не боявся! Я здивувався, що наша прем’єрка не поїхала, хоча вона теж грузинів підтримати мала...

Слухайте, я ж Юлію захищав! Коли її по­садили, під стіни в’язниці приходив, «Роз­правитися з нею не дайте!» — кричав, тому що вважав, що Янукович — це її кат і ворог. Згадую, як я з нею говорив, коли вона за ґратами була: «Юлю, ви справжня українська патріотка, хто вас надихнув?». На моє «Слава Україні!» — «Героям слава!» — вона відповідала, але назвати нікого так і не змог­ла — ні Грушевського, ні Шев­чен­ка...

До неї у в’язницю німецькі лікарі приїжджали, і лікуватися вона їздила в Німеч­чину, ручкою в Харкові мені махала, куди як один із лідерів «Руху» я приїжджав... Лише потім зрозумів: Тимошенко до президентства готувалася, а Янукович її у в’язниці, волю КДБ виконуючи, тримав. Вийшовши на волю, вона стати президентом мала, тому що український народ її вже любив — почасти через те, що я її захищав... Лише потім, коли до всього цього почав придивлятися, це зрозумів.

...У житті я багато разів помилявся, це правда, але в поезії щирим, правдивим старався бути. Зараз ось Іван Малкович любовну лірику мою видає і дуже її хвалить. Ви знаєте, я її писав, бо хотів, щоб у нас теж любовна лірика була — як у Росії — Пушкін, як у Франції — Бодлер...

«Я СКАЗАВ, ЩО НОГИ У ГУРЧЕНКО, ЯК У ПОРОДИСТИХ АРАБСЬКИХ СКАКУНІВ» 

— На мою думку, ви — один із найкращих поетів за всю історію України. Згадую, як Людмила Гурченко, із якою ми дружили, мені ваші вірші читала. Вона українську поезію любила, а вашу особливо, адже саме ваші вірші стали піснями й у кінофільмі «Роман і Фран­ческа» пролунали, у якому вона на студії Довженка знімалася. Вона мені розповідала, що своїх худих ніг дуже соромилася, навіть кілька пар панчіх надягати ду­мала, і ось ви якось на кіностудії її зуст­ріли і захопилися: «Ой, Гурченко! Но­ги, як у породистого арабського коника!»...

— Так, я сказав, що ноги в неї, як у породистих арабських скакунів! — приємно, що ви згадали...

— Я також і з Дмитром Гнатюком дружив, і він мені багато різних історій розповідав — і як його брата, який знав кілька мов, замордували, у катівнях НКВС хребет йому перебили, і як самого Дмитра Михайловича у КДБ на Воло­димирській у Києві ретельно допитували... Так от, видатний, без перебільшення, український співак Дмитро Гна­тюк мені зізнавався, що його улюблена піс­ня — «Два кольори», яку ви з композитором Олександром Білашем написали. Пам’ятаю, як на відкритті пам’ятника Дмитрові Михайловичу ви приголомшливі присвячені йому вірші читали.

Мій друже Дмитре, не поглине
Тебе земля й небес блакить,
Ти будеш в серці України,
Як пісня туги, що не спить.

Твій голос не помре ніколи,
Бо то не солов’їний плач,
То — сонце правди ясночоле,
Що пробивається крізь мряч.

Будив глибінні непокори
Народу нашого твій жаль,
І вічно сяятимуть гори,
Де ти знайшовсь, як пектораль.

Ніхто не заспіває краще,
Бо в твому голосі живе
Єство прощаюче, творяще,
Що гоїть рани, а не рве.

Ми зустрічались, як ушкали,
У тіні молота й серпа,
Та не співали, а мовчали
Понад могилами УПА.

Були ми, як зернята в жорні,
Та знали: нас не розітруть,
Нас прапори червоно-чорні
Згадають і самі знайдуть.

Самі знайдуть, як муки слова,
І як мого життя душа,
І як тривожних нот основа —
Великі сльози Білаша.

А ще тобі, несхитний княже
Всіх оперних на світі сцен,
Сорочка мамина розкаже,
Який од вишиття хосен.

Нас Україна позбирала,
Нам подих свій дали степи...
Мій друже Дмитре, тихне зала.
Співає вся планета. Спи.

— Ну а пісня «Два кольори», яку сміливо народною можна назвати, як народилася?

Письменниця, літературознавець, перекладачка, доктор філологічних наук, професорка Києво-Могилянської академії Соломія Павличко з донькою Богданою від першого шлюбу з сином Павла Загребельного Михайлом. Соломія трагічно загинула від отруєння чадним газом на 42-му році життя, опікунство над Богданою взяла молодша сестра Соломії Роксолана. Зараз Дана Павличко — економіст, директорка видавництва «Основи»

— Це початок 60-х років минулого століття був — ми з Білашем на комсомольському з’їзді сиділи, перший секретар ЦК КПУ Микола Вікторович Підгорний виступав і Драча лаяти почав: мовляв, «Балада про свіжовипрані штани» — не поезія. Я вигукнув: «Миколо Вікторовичу, це велика поезія, а Іван Драч — великий поет!». Зал онімів! Підгорний запитав: «Хто це там так кричить?». Йому відповідають: «Павлич­ко». — «Ах, ну, якщо Павличко, нехай так і буде» — ось як я поводився, але не це важливо, а те, що в залі дівчину я побачив, на плечах якої хустка була — чорна, із червоними трояндами. Одну строфу про червоне і чорне у мене вже у 50-ті роки було написано, але далі робота не рухалася. Я ту строфу забув, сиджу і новий вірш пишу:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами, —
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками...

Щойно я це написав, Білаша смикнув за рукав: «Сашко, тікаймо із цього з’їзду — для чого він нам здався?». Зима була, сніг глибокий... Ми у Ворзель, у Будинок творчості композиторів, вирушили, там ще Георгій Майборода був... Одне слово, першу строфу Сашкові приблизно о 13.00 я віддав, а вже о 16.00 весь текст приніс, а він уже грає! «Це блискуче!» — говорить, і мало не плаче, так через слова переживає:

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна,
І вишите моє життя на ньому...

Але, знаєте, у чому річ? Я пісню, яку ми в УПА співали, згадав:

Прапор червоно-чорний — 
це наше знамено,
Червоне — то кохання, а чорне — 
пекла дно!
Усі дівчата знають пекельні барви ці,
Забути їх не можуть, чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га — чорти ми лісові!

Глибоке коріння у нашої із Сашком пісні було, і тому обо­­ронятися, відби­вати­ся довелося...

«ГНАТЮК МЕНІ ТЕЛЕФОНУЄ: «Я ШЕЛЕСТУ ПЕРЕДАВ, ЩО В ПІСНІ «ДВА КОЛЬОРИ» НІЧОГО ЗМІНЮВАТИ ТИ НЕ БУДЕШ. ВІН СКАЗАВ: «ПАВЛИЧКА Я ДОБРЕ ЗНАЮ — ЦЕ ТАКА СВИНЯ! НІКОЛИ НЕ ПОСТУПИТЬСЯ!» 

— Скільки ж часу на на­пи­сання пісні пішло?

— Один день — це божественне осяяння було, і ми її одразу Гна­тюкові віддали, а ще вуличним музикантам на вокзалі, щоправда, вони в іншому ритмі почали, але я сказав: «Так, як тут написано, співайте!». Вони мелодію од­разу підхопили, і ми щас­ливі були: це і на вокзалах, і в ресторанах будуть виконувати, а виконання Гнатюка майже рік довелося чекати. Він мені зателефонував (Білаш і тоді поруч був), коли в Жовтневому палаці концерт до річниці революції готували, і сказав: «Дмитре, нагорі важлива людина є — вона каже, що пісня ця не радянська, останній куплет пе­реробити треба. Не може бути, щоб у ра­дян­ської людини наприкінці життя нічого, крім «згорточка старого по­лот­на» не було, а загалом усе інше непогано, вона схвалює». — «Дмитре, — кажу (а сам на Білаша дивлюся, у якого аж заходили жовна: не дай боже виправляти погоджуся), — людині тій передай, що я ні слова, ні коми не зміню: хочеш — співай, не хочеш — не треба».

Назавтра Гнатюк знову телефонує: «Ну, ти ж знаєш, це Шелест. Я йому твої слова пе­редав і почув: «Павличка я добре знаю — це така свиня! Ніколи не поступиться! — ви­­лаявся і махнув рукою: — Доб­­ре, співай!».

У залі нас, коли Гнатюк цю пісню вперше виконав, не було, але ми дізналися: люди встали! На біс виконувати довелося, так пісня сподобалася. Ми з Білашем зрозуміли, що велику річ написали, але я його за­стеріг: «Радіти рано — біда все одно прийде».

З дружиною Богданою и правнучкою

Велику роль тоді Євген Марчук зіграв, тому що до ЦК один мій друг, письменник, звернувся: мовляв, це бандерівська пісня, червоне і чорне — це ж прапор УПА! Марчук фактично мене врятував, у ЦК відповідь на їхній запит надіславши, мовляв, нічого в цій пісні націоналістичного немає, але, якщо ми заборонимо, буде, тому краще не чіпати.

Співали всі, хто міг і хотів, пісня в народ пішла, і тут раптом нас із Сашком директор партійної школи запросив на вечір. Ми «Два кольори» заспівали вдвох, у залі перші секретарі райкомів сиділи, аплодували, що­правда, холодок якийсь відчувався, а потім директор попросив: «Хлопці, у мій кабінет за­йдіть, цю справу треба відсвяткувати. Там вечерю для вас приготували, почекайте ме­не».

Заходимо ми — двоє молодих кадебістів сидять. Кажуть: «Дмитре Васильовичу, Олександре Івановичу, ну, ми-то знаємо, що ви бандерівцям гімн написали (а частка правди в цьому була, тому що, коли Гнатюк цю пісню в Канаді виконував, у залі таке творилося!). Ви, товаришу Білаш, зі сходу, але ж товаришеві Павличку, що таке червоне та чорне, добре відомо... Заборонити цю пісню співати ми не можемо, але і ви не повинні, як сьогодні, де треба і де не треба. Утримайтеся, про себе подумайте, чи вар­то — через пісню? Усе одно нікому особливо вона не потрібна...».

Я стрепенувся: «Як не потрібна? Та її весь Радянський Союз співає, і російські співаки теж!». Так і було — популярною вона миттєво стала. Одне слово, вони залякували нас, залякували, і врешті-решт ідея у мене з’явилася: «А прапор Паризької комуни який був — ви забули?». Вони мовчать. «Так от, щоб ви знали, — червоно-чорний!». Усе, розмову закінчено...

Виходимо на вулицю, і Сашко каже: «А точ­но червоно-чорний, ти впевнений? А як­що це не так?». Я засумнівався: «Не знаю!». Додому перевірити побіг, дружині з порога кричу: «Рятуй! Енциклопедію дай, прапор Паризької комуни подивитися тре­ба!».

— І виявилося?

— Червоно-чорний, і це мене врятувало на перших порах. Перед Маланчуком у ЦК головним ідеологом хімік відомий був, як його?.. (Федір Овчаренко. — ГОРДОН). Ну, не важливо — важливо те, що він теж вважав, що пісня антирадянська. Нас намагалися притиснути, але з поясненням про прапор Паризької комуни якось простіше було. Виступаючи, я завжди говорив, що цю пісню не як політичну, а як філософську, про життя, я написав, про те, як людина дитинство згадує, коли «війнула в очі сивина», та й не тільки дитинство, може, і важкі роки — усе одно вони наші, вони нам дорогі.

«СМЕРТЬ ДОЧКИ ЯК СМЕРТЬ УЧИТЕЛЬКИ Я ПЕРЕЖИВ — СВІТ ВОНА ГЛИБШЕ, НІЖ Я, РОЗУМІЛА» 

— Складне запитання вам поставлю... Ваша донька Соломія, одна з найкращих українських літературознавців, культурологів, на початку нульових трагічно загинула — що сталося і як ви це пережили?

— Мені важко про це говорити, занадто важко, як і раніше, боляче, до кінця пережити цього не зміг... Є у мене вірш «До Со­ло­мії», у 2000-му написаний — саме тоді, ко­ли вона померла.

О моя донечко, о моя мамо,
Я від смерті твоєї мертвий так само.
Думки мої всохлі стоять, як бадилля,
Лякають мене моїх слів сухожилля.
Збрехала до хати прибита підкова,
Скарав мене Панбіг жорстокий Єгова.
Минуле моє відвернулось од мене,
Майбутнє, мов око в обіймах більма.
Є форма прекрасна, а зору нема.
О моя донечко, о моя нене!

О моя донечко, мудра дитино,
Вмита сльозами тяжка домовино.
Світе, відкритий твоїми думками,
Із ластівками та Соловками,
Світе великий новітнього Духу,
Дай мені хліба твойого окруху.
Дай мені вийти звитяжцем із бою,
Влитися в слово нових поколінь,
Що мряву стару обертає в світлінь.
Дай мені бути по смерті з тобою!

З дружиною і онуком. «Знаю, що багато ще маю зробити, і ці плани мене підтримують. Ніколи не скаржуся та намагаюся забувати, що я такий солідний чоловік»

Смерть доньки як смерть своєї вчительки я пережив... Вона часто мені казала: «Перестань перекладати — своє пиши!». Перекладав я, напевно, занадто багато, але що вже тепер... Соломія абсолютно сучасною людиною була, світ вона глибше, ніж я, розуміла. Вільно англійською говорила, причому із третього класу — ще до того, як у Київ ми переїхали, я її в гурток англійської записав, а в Києві столичною педагогікою донька просто вбита була, бо вчителька української мови на уроці не «май­же», а «пошти» говорила. Соломія її виправила: «Не треба так — це неправильно», а та у відповідь: «Якщо така розумна, іди і урок веди!». — «Добре», — Соломія відповіла і провела!

Вона дуже освіченою людиною була — наукові статті не про українських письменників, Шевченка чи Франка, почала писати, а про англомовних авторів, і в українське літературознавство як професор американської літератури прийшла. Коли до мене в Польщі вона приїжджала, чому мене вчила — їй здавалося, що я надто емоційний, неправильно поводжуся, а триматися так треба, щоб усім було зрозуміло: я не тільки з України сюди приїхав, а й з Аме­рики, інших країн: посол України на За­хо­ді...

Я англійську вивчив і всі сонети Шекс­піра переклав, самостійно всі підрядники склавши, і це теж із її подачі. Це мені багато дверей відкрило — я приходив, говорив, що сонети Шекспіра переклав, на коліна, образно кажучи, ставав, і мені допомагали. Припустімо, когось в Америку випустити треба було — я до посла йшов, що переклав Шекспіра, говорив, прохання своє викладав, і відмовити він не міг: «Звичайно-звичайно!» — багатьох наших людей у Штати так відряджав.

Соломія — це мій Бог! Це щастя, коли батько на свою дитину покластися може: не в матеріальному сенсі — у духовному. Вона просто говорила: «Тату, цього робити не можна» — і я її слухав...

«ЛЮДИНА, ЯКА НЕ СПІВАЄ, — НЕ ЛЮДИНА» 

— Дмитре Васильовичу, вам 90 років: вік свій ви як відчуваєте?

— Та намагаюся не відчувати, за­бувати про те, що я такий солідний чо­ло­вік, намагаюся (усміхається), бігати себе змушую. Мій друг Юхновський щодня 10 кілометрів проходить, а може, і пробігає — я не на­стільки, але теж рухливий. Найбільша моя біда, що від керма відлучений, — машина є, але вона іржавіє, нею я не їжджу...

Знаю, що багато ще маю зробити, і ці пла­ни мене підтримують. Ніколи не скаржуся, тому що, щоб мене як старого сприймали, не хочу. Я молодий і померти молодим хочу! «Щасливий той, хто помре молодим» — це римська приказка, і римляни мали рацію: поки молоді, ви живете повноцінним життям.

— Цікаво, а які вірші зараз, у 90, ви пи­шете? Щось прочитати можете?

— Прочитаю, звичайно. Рік тому вірш терцинами написав — це італійська форма віршування, якою, крім мене, в Україні Іван Франко володів. Нещодавно я ще один твір терцинами написав — «Три слова» він на­зи­вається («Армія. Мова. Віра») — його в «Слові просвіти» надрукували, а цей вірш «Данте» називається.
Данте, як відомо, великий італійський поет, автор «Божественної комедії» — її українською багато хто перекладав, але найкраще за всіх, на мою думку, Максим Стріха. Він тепер заступник міністра освіти, я дуже його поважаю, і Данте, на мій по­гляд, вельми сучасна фігура.

Про «Пекло» думаю. «Великий Данте,
Скажи, чи всю ти виспівав свою
Печаль, що сяє, наче діаманти,
В твоєму «Пеклі», де горять мужі,
Боги, тирани, вбивці, окупанти...
Ти бачив пекло на часів межі,
Його тобі показував Вергілій
Правдиві образи — не міражі.
А я в добі вродивсь осатанілій,
Де всі, тобою спалені, живуть,
І на планеті, в битвах обгорілій,
Нових, проклятих війн вітри гудуть.
А людяність, рятована тобою,
Паде в рови. Перемагає лють.
Вже зрада не вважається ганьбою.
Забутий сором, виставлений страм.
Монтує людство проти Бога зброю
І випробовує край Божих брам.
Все продається: океани й весла,
По храмах — чвари, боротьба, бедлам;
Сліпці співають, що любов воскресла,
А та любов у банках, на замку,
Вона шанує кілерів ремесла,
Невинна, мабуть, тільки в сповитку.

А далі все життя сумне, тремтяче
В брудному паперовому вінку.
Де ж я тепер? Життя минулось наче,
А я — в УПА, на стежці лісовій.
Я досі чую — мати моя плаче,
Бо я спалив своїх жадань сувій.
А твоє «Пекло», Данте, — не фантоми,
І все не під землею — на землі,
Це світ, де правлять європейські гноми
Та хижі азіяти-москалі...
Вже скоро атомні озвуться громи,
Все задихнеться в полум’ї й золі...».
Поет мовчав, не дивлячись на мене,
Вінок лавровий знявши з голови,
Він прошептав: «Це пекло незнищенне!
Воно твоє. Сховайсь в його рови!».

— Дмитре Васильовичу, дякую. Ви знаєте, незадовго до свого 90-річчя Дмитро Гнатюк вашу пісню «Два кольори» мені співав, і я подумав, що було б чудово, якби ви, автор, який, наскільки я знаю, добре співає, хоча б куплет і приспів виконали...

— Гаразд! О-о-ох, як же почати?.. (Спі­ває).

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами, —
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна,
І вишите моє життя,
І вишите моє життя на ньому.

З Дмитром Гордоном. «Я за цю розмову вам дякую і сподіваюся, вона не остання»

Колись я краще цю пісню виконував — тут нижче треба було, а я високо почав, вибачте. Наступного разу прийду до вас і своїм голосом заспіваю, а не цим, який десь підчепив. (Усміхається).

Співати я люблю і любив і вважаю, що людина, яка не співає, — не людина: коли ти співаєш, в інший вимір, створений пое­зією, піснею, переносишся! Наш народ дуже музичний, співучий, ми не гірше за італійців співаємо, і наша мова такою само музичною, як італійська, визнана. Це мовознавець і філолог Іван Ющук сказав, що доводить: українська мова одночасно з латинню виникла, це мови-сестри. Коли Рим будували, звідки ці люди прийшли? Думка вчених є, що звідси, з цієї місцевості, від Карпат до Дніп­ра. У латинській мові, в усякому разі, ті самі відмінки, той самий синтаксис, ти­сячі слів у нас спіль­ні!

Хочу вам сказати, що я людина, яка вірує, але у вищі сили ві­рю, яких ми ще не розпізнали. Знаєте, де вони виявляються? У піснях, коли людина не просто просить: «Поїсти дайте!», а співає, розумієте? (Усмі­хаєть­ся).

...Забув: серед нашої ук­раїн­ської еліти один єврей є — я про Порт­ни­кова. Він із нашими політичними діячами зустрічається, як вчиняти, їм підказує, і вони його слухають. І про вас не мо­жу не сказати, про те, що ви ро­бите, про те, зі скількома людь­­ми, видатними українцями, ро­сіянами, представниками інших народів, спілкуєтеся. Тим паче, що й про мене ко­­лись згадали в розмові із Дра­чем. Він, найкращих українських поетів перераховуючи, про мене за­був, а ви додали: «Дмитро Пав­лич­ко...».

Я за цю розмову дуже вам дякую і сподіваюся, вона не ос­тання. Ми з вами повинні зуст­річатися, зобов’язані!