Після цієї довгої, більш ніж тригодинної і насиченої як дивними фактами, так і непідробними емоціями розмови із живим класиком української літератури Дмитром Павличком на думку відома фраза іншого живого класика Ліни Костенко спадає:

Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
з тих пір, як створив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.

Майже 90-річний Дмитро Васильович — свідок відразу кількох епох: радянської, пострадянської та нинішньої — уже постмайданної, абсолютно різних періодів у житті нашої країни і суспільства, що змінювали один одного і залишили свій відбиток на кожному з нас і системі координат, у якій живемо.

Поезія Павличка різних десятиліть — своєрідне дзеркало, у якому настрої, віяння, цінності, орієнтири і побут відбито, із цих текстів, якщо уважно і вдумливо читати їх, легко можна дізнатися, кого в нас у 50-ті шанували, кого у 60-ті лаяли, про що дозволяли говорити, а про що навіть не згадували у 70-ті, із якими страхами і надіями жителі радянської України із 80-х у 90-ті переходили — це своєрідний підручник української історії у віршованій формі, вивчати який шалено цікаво.

Неординарних знакових особистостей (як зі знаком «плюс», так і зі знаком «мінус»), яких Дмитро Васильович на своєму віку бачив і з якими як у кабінетах, так і в неформальній обстановці тісно спілкувався, не злічити – так само, як і подій, без перебільшення історичних, до яких він причетний (узяти хоча б проголошення незалежності України, адже до нього Павличко має безпосередній стосунок).

Фото Ростислава ГОРДОНА

Як Україна ставала суверенною, хто і що цьому перешкоджали, у чому головна заслуга Михайла Горбачова, чи був запеклим українофобом лідер радянської України Володимир Щербицький, чи залежав Рух від КДБ, чому першим президентом комуністичний ідеолог Леонід Кравчук став і як його стосунки із В’ячеславом Чорноволом та рухівцями складалися, які якості В’ячеславові Максимовичу вибори виграти завадили і чому його трагічну загибель нещасним випадком вважати не можна? Яка зараз українська національна ідея, кого з наших сучасників до національної гуманітарної еліти віднести можна, хто з усіх президентів, яких обирали в незалежній Україні, найуспішнішим і найефективнішим був, із якою метою Віктор Янукович Юлію Тимошенко у в’язниці тримав і чи при­четні до цього кадебісти, чи слід Романа Шухевича і Степана Бандеру героями вважати і чи мали вони стосунок до «СС», чи повернуться в Україну окуповані Росією Крим і частина Донбасу, чи були ці території споконвічно українськими і чи потрібно за них боротися?

Усе це ми із Дмитром Васильовичем обговорили, а також поговорили про те, як улюблена для всього народу пісня Павличка і Білаша «Два кольори» народилася і за що в радянській Україні її хотіли заборонити. Ну і, певна річ, про Соломію, доньку Дмитра Васильовича, згадали — відому українську культурологиню, якої в ніч із 31 грудня на 1 січня 2000 року не стало...

На деякі запитання поет зі сльозами на очах відповідав — було відчуття, що вірш на цю тему знайти і прочитати йому простіше, та й я усвідомлював, що, запитуючи про це, можливо, співрозмовнику болю завдаю, але не запитати — як журналіст — права не мав.

Мілленіали, представники молодого по­коління, найімовірніше, зрозуміти не зможуть, як уживалися у свідомості Павличка пов’язана з УПА і нелюдськими тортурами в катівнях КДБ юність і комсомольські з’їзди-фестивалі-вечори, як його абсолютно справедливе порівняння Сталіна із кривавим інквізитором Торк­вемадою з його ж захопленими рядками про Леніна стикується — такого самого масового вбивцю й ката: «Ленін — здоров’я мого народу, Ленін — майбутнє землі». Грубо кажучи, як можна, цілком здорово і тверезо всю гидоту та дикість одного злочину усвідомлюючи, роками очі на інше, таке саме очевидно мерзенне й дике, заплющувати.

Щоб розуміти це і нічому не дивуватися, напевно, радянську епоху і систему застати треба, причому не в ранньому дитинстві, а вже у свідомому віці — повною мірою, у всій «красі», і, якщо навіть усіх її «принад» на власній шкурі не випробувати, то хоча б побачити або обізнаним бути, як навіть найяскравіших і найталановитіших вона ламала, показуючи, що запросто в таборах будь-кого згноїти може, і в який спосіб боротися за виживання змушувала. Нам, нинішнім, засуджувати і таврувати дуже легко — їм, тодішнім, навіть мовчки в на­прямку, відмінному від лінії партії, думати забороняли.

І, чорт забирай, усе-таки це справжнє щастя, що вже зросли в нашій битій-перебитій країні нові, молоді, не ламані, які не знали рабства і страшних покарань за найменшу непокору, не згодні з насильством і приниженнями миритися люди. Без­страшні, безкомпромісні, які фарбують весь навколишній світ двома фарбами без півтонів, — чорною і білою, скидати, а не терпіти готові, бунтувати, а не мовчати, але, зрештою, не сьогодні і не вчора сказано: «Не судіть, та не судимі будете»..

Тому не судіть. Зокрема, коли в новинах читаєте: мовляв, не так давно Дмитро Васильович нинішньому президенту оду присвятив. Зі словами «Я йду до тебе в слуги, не в герої» і полум’яним закликом:

А я тебе благаю, друже Петре,
Не бійся, веди на путінські мечі!

Зрештою, не боятися (навіть якщо воєнний стан уже минув) — дуже слушна порада, та й, окрім цих, у вірші Павличка інші є рядки, із жодними іменами-прізвищами не пов’язані:

Впаде залізо люте многолезне,
Все подолає правда і любов.
І нація в вогнях війни воскресне...

Ось у те, що нація воскресне, війна, що її виснажує, закінчиться і правда переможе, вірити хочеться — як і в те, що не за горами епоха, якій ні слуги, ні герої (які, попри популярне твердження, що на майданну кричалку перетворилося, усе-таки вмирають) не будуть потрібні і коли не тільки уславлених поетів, Героїв України, але й простих, пересічних громадян абсолютно не хвилюватиме, хто в нас президент, чи є він узагалі і на яке число наступні вибори призначено. 

Ну чим ми від інших європейських країн гірші — ну справді?

«УЧИТЕЛЬКА ПОПРОСИЛА: «А ДАЙ-НО РУЧКУ». Я ЛІВУ ПРОСТЯГНУВ — І ВОНА ДОВГОЮ ЛІНІЙКОЮ ІЗ ЗАЛІЗНИМИ ПОЗНАЧКАМИ ДЛЯ РАХУНКУ 20 УДАРІВ МЕНІ ВІДРАХУВАЛА. Я ЇЙ УСЕ ЖИТТЯ ВДЯЧНИЙ: ВОНА МЕНІ ПІД ШКІРУ, ПРЯМО В ЖИЛИ, ВІДЧУТТЯ УКРАЇНСТВА ЗАГНАЛА» 

— Дмитре Васильовичу, я радий, що ми з вами зустрічаємося, оскільки для мене ця розмова дуже важлива: ваші вірші давно я люблю і вас одним із найкращих українських поетів вважаю. Це 78-й, напевно, рік: ми з бабусею в Па­саж на Хрещатику прийшли, я книжки купувати там любив, і ось нову побачив, на обкладинці якої ще не знайоме мені прізвище стояло, — ну, років 10-11 мені було. І буквально перший вірш у збірнику я досі напам’ять пам’ятаю:

Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир —
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
Поклали край його здоров’ю...

— ...(разом)

...зарібки по лісах чужих.
«Добро» те панське нині кров’ю
Випльовує з грудей слабих...

— Я цю книжку купив і всю прочитав, вона досить товста була...

— ...так, це «Вибране»…

— ...і знаєте, багато запитань тепер поставити вам хочу, тому що особис­тість ви, без перебільшення, історична. Десь ви згадували, що в першому класі вчителька лінійкою по руках вас била — за те, що ви українець: було таке?

Учень 10 класу Дмитро Павличко, 1949 рік. «Я в нашому класі єдиний українець був»

— Було. Батько мене в польську школу в Яблунові віддав — у перший клас, а сестра і два брати, які старші від мене, у нашому селі, в українській навчалися.

Я в українській родині народився — чому ж батько мене до поляків відвів? Тому що старший брат у Коломийську гандлеву, тоб­то торговельну, школу вже вступав, за його навчання гроші платити потрібно було, а батько мій — простий селянин, жодного прибутку він не мав, усе, що в нього було, — це город, поле, сіно і зерно, яке він продати міг...

Як не хотів він, щоб від українського середовища нашого я відривався, словами не передати. Протягом деякого часу батько в Києві в полоні був — ще як австрійський воїн у Петлюри в козаках службу відбував... Він свідомим українцем був, але так ситуація склалася, що перед вибором опинився: хочеш, щоб старший навчання продовжив, отже, молодшого в польську школу віддавай.

Я в нашому класі єдиний українець був: з одного боку — група польських дітей, з іншого — єврейських. Як селянський син, фізично сильним я зростав і незабаром зрозумів (не тому, що якимось політиком був природженим, а просто, напевно, так вихований), що сила моя тим, хто слабший, допомагати зобов’язує, і ось майбутня політична діяльність моя в першому класі вперше мала вияв: якщо поляки євреїв били, я допомагав євреям, а якщо євреї — поляків, полякам (посміхається).

А ту вчительку, про яку ви заговорили, пані Вебер звали. Незважаючи на прізвище, вона, гадаю, була полькою — дуже молода, гарна така, і, знаючи, що я один тут не єврей і не поляк, віршик польською читати мене змусила:

— Kto ty jestes?

— Polak maly.

— Jaki znak twoj?

— Orzel bialy.

«Хто ти такий?». — «Маленький по­ляк». — «А знак твій який?». — «Білий орел» — це дуже відомий польський патріотичний віршик, «Катехізис польської дитини».

Я сказав: «Прошу, пані, але я це не читатиму — я не поляк». Вона здивувалася: «Як це? А хто ж?». — «Українець», а вона: «Ні, ти русин!». У поляків тоді так прийнято було: усіх українців Західної України в жодному разі українцями не називати — тільки русинами. Чому? Тому що їхні королі ж Київську Русь частково завоювали. Українці на сході з’явилися, але це вже козаки, це інша історія.

Я з учителькою сперечатися став: мовляв, ні, не русин — українець, і тоді вона попросила: «А дай-но ручку». Я ліву простягнув — і вона довгою такою лінійкою, не залізною, але із залізними позначками для рахунку, 20 ударів мені відрахувала. На­певно, впертою дуже була, я їй не сподобався.

Рука почервоніла і розболілася, але я на своєму наполягав. Додому прийшов і мамі розповідати став: так, мовляв, і так, я вірш читати відмовився, а мама: «І даремно — це наука. Так поет написав, але це ж не означає, що про тебе», а я ніяк змиритися не міг: «Ну як я себе поляком визнавати можу, знаючи, що я українець, і батько, і брати теж?».

І знаєте, Дімо, я тій пані Вебер усе життя вдячний: вона мені під шкіру, прямо в жили, таке відчуття українства загнала, що я вистояв, тому так, правду про моє дитинство ви чули, і я пояснив, чому це сталося.

«ІЗ ВІКНА ШКОЛИ Я БАЧИВ: БІЖИТЬ ХЛОПЧИК МОЙШЕ, І РАПТОМ НІМЕЦЬ НА МОТОЦИКЛІ ПІД’ЇЖДЖАЄ, ДІСТАЄ ПІСТОЛЕТ — І ЙОМУ В ЛОБ СТРІЛЯЄ» 

— Усе життя ви серед євреїв жили — якими ваші стосунки були і чи бачили ви, що під час окупації з євреями німці зробили?

— Бачив, бо, коли німці прийшли, ще в тій яблунівській школі навчався. Я з єврейськими дітьми товаришував, і мого найкращого друга Мойше-Дувида звали, я добре його пам’ятаю. Ми всім ділилися: я йому яблука приносив, він мені — гарну таку, панську, булку... Із вікна школи я бачив: цей хлопчик, Мойше, як мені тоді здалося, за голубами біжить, і раптом німець на мотоциклі під’їжджає, пістолет дістає — і йому в лоб стріляє, і Мойше падає...

— У вас на очах це було?

— Так! (Зі сльозами в голосі). На шкільному подвір’ї... Хочу вам тепер, Дмитре, вірш прочитати, пізніше, на цю тему написаний — «Читаючи Шолом-Алейхема» він називається.

Чому Шолом-Алейхема? Я його твори в дитинстві читав, причому українською, і, коли зі Львова до Києва переїхав, з директором видавництва художньої літератури «Дніпро» Олександром Бандурою домовився, що вони всі оповідання Шолом-Алейхема надрукують: «Це ж наш письменник, він тут жив!», і євреї його оповідання українською перекладали, а я, коли на будинку, де Шолом-Алейхем у Києві жив, меморіальну дошку відкривав...

— ...тут поруч, на Саксаганського...

— ...так, із промовою виступав, і виступ мій теж надрукували. Ну а зараз того хлопчика, друга дитинства мого, згадати хочу.

Читаю... лечу на дитинства околи,
Там спінену пам’ять мою зупиня
Мойше, мізинчик яблунівської школи,
Кучерявий і кроткий, немов ягня.

Кукурудзяні джунглі, тінисті городи
Нас ховали від світу в шелесткій 
глибині.
Я давав йому яблук, а він бутерброди,
Що пахли Великоднем, приносив мені.

Читаю... Сміється спечалене слово,
З-під сонця зринає братерства 
канва...
Чого ж то на серці так льодовиково,
Неначе війнуло снігами в жнива?

Ровами і дротом, немов лепрозорій,
Обведене гетто — на брамі кати.
Та Мойше-мізинчик, од горя 
прозорий,
Приходив до школи — куди ж йому йти?
На мить забувалися біди й тривоги,
Ми друга приймали до свого коша.
Скорились тевтонам церкви 
й синагоги,
Але не скорилась дитяча душа.

О, як я ненавидів темну потвору,
Що замкнула навіки наш клас 
перед ним!
Подивився на мене прощально 
знадвору,
Посміхнувся до мене мій побратим.

Як біблійний Ісус, що рай обіцяє,
На шкільному подвір’ї він ганяв 
голуб’ят.
Я подумав: стріляли у птиць поліцаї.
Та ні! Мій товариш убитий... мій брат.

Читаю... Я очі його пам’ятаю.
Той усміх — як совісті світло в мені,
Як Шолом-Алейхема усміх. 
Читаю, читаю,
Але не сміюся, бо Мойше стоїть у вікні.

«У 1944 РОЦІ МОГО БРАТА В КОЛОМИЇ ГЕСТАПІВЦІ РОЗСТРІЛЯЛИ» 

— Ви про мої стосунки з євреями в ди­тин­стві запитання ставите, але ж вони, стосунки ці, із того хлопчика почавшись, не­від’ємними стали — від особистості моєї і поезії! У 1988 році я цикл віршів написав, книжечку невелику видав — там 10, може, 12 їх було, і той цикл «Єврейські мелодії» називався. Його і в Ізраїлі, і в інших країнах видавали, і мені про нього тепер нагадати хотілося б.

 Ви запитуєте, що я бачив... У 1944 ро­ці брата мого гестапівці розстріляли — 26 січня, у Коломиї, а я на той час уже в Ко­ломиї в гімназії навчався. Багато я ба­чив... Пам’ятаю, з подвір’я на вулицю ви­ходжу, а з гетто кудись під ближній Ши­па­рівський ліс колону євреїв ведуть. Ось про це теж прочитати хочу — про те, що я тоді відчував... «До школи» цей вірш на­зивається — він із «Єврейських мелодій».

У Коломиї гетто — за дротами.
Страшний похід виточується 
з брами.
Ідуть євреї в Шипарівський ліс,
Ідуть на розстріл — очі повні сліз;
Як школярі, йдуть парами, в покорі,
На грудях — білі шестикутні зорі,
Похилі, зголодовані тіла
В плащах доземних, чорних, 
як смола;
Ступають по снігу дівчата босі,
Дітей несуть жінки простоволосі;
Діди за руку онучат ведуть,
А я стою й дивлюсь на їхню путь.
Ні, не стою, а йду біля колони
І чую: б’ють серця, неначе дзвони!
Та світ глухий! О ні — увесь, як є,
Сліпця глухонімого він вдає!
Я не кричу. Боюся конвоїра,
Що зблискує на мене оком звіра.
Я в школу йду. І чує мій язик
У горлі попіл — вигорілий крик.
Яка там школа! З глибини таблиці
Виходять людські з’яви сумнолиці,
На мертвих чолах — крейда, як вапно...
Я скочуюся в яму аж на дно,
Я виповзаю з ями серед ночі,
А вранці знову затопляю очі
В колону, що засотує й мене
В своє моління тихе і страшне.
І там я, перехоплений сльозами,
Донині йду між чорними рядами,
Школяр зі школярами в темний ліс,
Де жде професор — машиновий кріс.

Дмитро Павличко, 1953 рік

Якщо можна, ще кілька хвилин у вас по­просити хочу, щоб більше на цю тему сказати, хоча всього, звісно, не скажеш... Коли депутатом Верховної Ради я став, до мене з Ізраїлю Шевах Вайс — спікер Кне­сету — приїздив... Так, забув: у дитинстві я євреям ще й хліб виносив. Гімназію нашу високим таким дротом від гетто відгорожено було, і крізь той дріт я голодних єврейських дітей бачив — їхні обличчя досі па­м’ятаю... Я буханець хліба брав, який мама мені присилала, до нього камінь прив’язував, тому що перекинути треба ж було, а я боявся, що хліб занадто легкий, і через огорожу із дроту кидав, щоб хоч комусь із них шматочок дістався, а потім вони повз нашу гімназію під конвоєм вмирати йшли...

Ну а Шевах Вайс — видатний єврей. У Верховній Раді я до нього відразу підійшов: мовляв, я пам’ятаю, як усе це було, а він російською: «А ти знаєш, я з Борислава — це неподалік від Дрогобича. Поїхали туди зі мною, покажу тобі, де перед самим закінченням війни, із батьком, матір’ю і братами моїми три місяці я провів». Я погодився: «Поїхали!». У мене тоді машина була, він біля мене сів — і ми в Борислав вирушили, і знайшли той дім, де сусіди його сім’ю від нацистів ховали, у ті підвали зайшли...

«КВАСНЕВСЬКИЙ ПЕРЕД ЄВРЕЯМИ НА КОЛІНА СТАВ І СКАЗАВ: «Я В ЄВРЕЙСЬКОГО НАРОДУ ПРОЩЕННЯ ПРОШУ» 

— Ну а коли послом Ук­ра­їни в Польщі я став, Вайс теж туди послом приїхав — Із­раїлю, і ми з ним уже друзі! Я йому сказав: «Слухай, скоро в містечку Яблонна президент Польщі Александр Кваснев­ський перед єврейським народом вибачатися буде — давай твою машину посольську візьмемо (мені свого шофера брати не хотілося) і поїдемо, я в цей момент із то­бою бути хочу, тому що ти сильніше, ніж я, це переживаєш». Хоча це, напевно, не­прав­да — я глибше переживав, у мене душа поета. Він холоднішою людиною був, але ми приїхали, і не тільки ми — дипломатів багато було!

Чому Яблонна? Щойно німці до Польщі увійшли, усіх євреїв, які в цьому містечку жили, по­ль­ська поліція розстріляла, і ось Квас­нев­ський вийшов, перед євреями на коліна став і сказав: «Тут жахливий злочин стався, це правда, і я у єв­рей­ського народу прощення про­шу!».

Ну а сьогодні в Польщі згадувати, що на їхній території євреїв знищували, не мож­на... Я, звісно, поляків розумію, я себе певною мірою польським патріотом вважаю — мо­ву їхню знаю, літературу. Навіть якось Квас­невському факт, про який той не знав, відкрив — що Юліуш Сло­вацький на п’ять ро­ків раніше від Та­раса Шевченка напророкував, що Україна як держава воскресне. (Рядок польською ви­мовляє і перекладає). «Про те ти не дізнаєшся, шайтане, що Ук­ра­ї­на колись із мертвих встане», — написав він в одній із поем: можете собі уявити? Не знаю, чи самі поляки цього не знали, але ж це їхній класик, їхній геній сказав!

І це ще не все. Я одним із творців На­род­ного руху України був, але яка в мене там посада була? Я не українських рухівців, а рухівців — представників інших націй очолював, і другом моїм Олександр Бура­ковський тоді був. Він єврей, російською писав, тепер в Америці живе, і ко­лись до нього я приїхав і запропонував: «Да­вай до онучки Шолом-Алейхема Бел Кауфман, їй 95 років, сходимо!». І ми пішли з ним і моєю дружиною Богданою.

Я їй сказав: «Ви знаєте, я про вашого дідуся писав» — у мене дійсно про Шолом-Алейхема стаття є, і текст виступу мого — на відкритті меморіальної дошки. Ро­сій­сь­кою ця 95-річна жінка погано розуміла, але мій друг (він англійською добре розмовляє) перекладав. Я, до речі, теж непогано англійську знав: українською сонети Шекспіра переклав, а ще п’єсу Шекспіра «Коріолан», яку в Театрі імені Франка ставлять, — я на виставу вас запрошую, але зараз не про це. Мушу вам ще один вірш прочитати — він «Жид» називається і багатьма мовами перекладений.

Зима. Різдво. Село на горах.
У вікнах — свічі й дітваки.
І сніг, немов блакитний порох,
З ніг струшують колядники.
Три Пастирі, і Тріє Царі,
І Жид, і Смерть, і Сатана...
Та раптом — німці на готарі!
Облава. Крик! І тиш страшна.
Фашист підходить і регоче:
«Театр народний! О, зер гут!
А ти, жидівська потороче,
Іди сюди! Що робиш тут?!».

— «Та я — не жид. Я граю Жида.
Це роль моя. Вертеп... Звичай...».
Але палає зненавида
В очах гестапівця: «Тікай!
Тікай!» — кричить. Дитя вже в полі.
Біжить і падає в замет.
А кат сміється і поволі
Виймає з ташки пістолет.
Три Пастирі, і Тріє Царі,
І Сатана, і Херувим,
І Бог, народжений в кошарі,
Всі — на коліна перед ним:
«О, не стріляйте! Це ж — дитина!
Ми присягнем, це — не єврей!».
А мати вже летить до сина,
Вже тулить хлопця до грудей.
Бере кривавого на руки,
Несе додому навпростець
І шаленіє від розпуки:
«Ні, він — не Жид, не Жид, 
він — мрець...».
І німця переймає мати,
Й вимолює на всі лади:
«Стріляй же, як почав стріляти!
Він — Жид, і всі ми тут — Жиди!».

«ЗОВСІМ НЕДАВНО ЯКАСЬ ЖІНКА В АМЕРИЦІ МЕНІ 50 ДОЛАРІВ ПЕРЕДАЛА: «ПАВЛИЧКУ СПАСИБІ СКАЖІТЬ — ЗА РЕКВІЄМ» 

— У мене ще одна є певна заслуга — я автор реквієму «Бабин Яр». Музику прекрасну наш чудовий композитор Євген Станкович написав, слова перекладено англійською, твір уже весь світ об’їхав, і зовсім недавно якась жінка зі США мені 50 доларів передала: «Павличку спасибі скажіть — за реквієм». Вона вже в перекладі його чула, але запам’ятала, що автор — Дмитро Павличко з України, розумієте? Із вашого дозволу, один вірш із цього реквієму прочитаю — 96-го року. До речі, дати під моїми творами — доказ того, що не тільки в дитинстві, а протягом усього життя з єв­ре­я­ми я товаришую.

Мойсею сивий, гнаний до рова,
Пекла вогнем душа твоя жива,
Твоя печаль крушила серце звіра.
Ти гордо над безоднею стояв,
Руками очі дітям затуляв,
Йдучи на смерть, як Господу офіра.
Здирали одяг з тебе, як з Христа,
Та в погляді твоїм була не мста,
А лиш розпука та сумна докора,
Так, наче бачив ти нову скрижаль,
Де людству накарбована печаль 
— Будущина несправедлива й хвора.
Невже лилась невинна кров задар,
Невже будяччя вкриє Бабин Яр
І новий цар заб’є народи в ярма?
Ні, відсахнеться смерті хижий сон,
Розвалиться новітній Вавилон! 
— Возрадуйся! — ти не помер 
задарма!

«Новітній Вавилон» — це комуністична Росія, а Олександру Бураковському, другу своєму, я теж присвятив вірш — у Нью-Йорку, у 2005-му.

Були в моїм житті стражденники євреї,
розумні радники й брати душі моєї,
та тільки ти спізнав усю глибінь,
всю гарячінь моїх невтишених болінь,
мого народу біль, страждання України,
і духу нашого державництво нетлінне.
Ти з нами був, як ми творили Рух,
як військо КДБ стояло надовкруг,
хмільний від боротьби, від щастя 
алкоголю,
ти йти готовий був на смерть за нашу 
волю!..

А що тепер? Де ми? Навіщо і чому
покинув ти свій край, немов якусь 
тюрму?
Я знаю, любиш ти свій рідний Київ 
досі,
він у тобі живе, немов зерно в колоссі,
та щось тебе болить — кусають, 
мов терміти,
жеруть і труять кров твою антисеміти.
Та це не мій народ — це України зло,
це людської злоби й ненависті ракло.
Ти мій народ шукай в печальнім 
Яд ва-Шемі,
між праведниками, а не в гидкій 
екстремі
шизоїдів, що йдуть вбивати вдруге 
тих,
хто в Бабинім Яру ще досі не затих,
ще досі з-під землі кричить і завжди 
буде
кричати, доки світ і доки будуть люди!

Мій друже дорогий, я плакати не звик,
та чую з-під землі дітей єврейських 
крик,
так, ніби винен я... Збагнути 
я не можу,
звідкіль новий фашизм прийшов 
на землю Божу;
Ненавиджу його і вірю — мій народ
честь збереже свою, честь людяних 
чеснот,
що з’єднують світи, з людиною — 
людину,
і ти ще вернешся на рідну Україну.

Дмитро Павличко читає вірші на весіллі, 50-ті роки

І нарешті хотів би прочитати те, що в Єру­салимі написано. Я в 93-му там був, делегацію українських депутатів за дорученням президента Кравчука очолював. Ми з майбутнім президентом Ізраїлю Пересом зустрілися, поспілкувалися: він польською говорив і, якщо не по­миляюся, з Бі­ло­русі родом... Зі мною тоді донька Со­ло­мія їздила, і цей твір прос­то бі­ля Стіни Плачу я на­писав, «До єв­ре­їв» він на­зи­ва­єть­­ся.

Євреї! Вічна
віра з вами,
І міць Ізраїлю
зросла,
Хоч ваша кров
текла ровами,
Горіла в печах,
як смола.
Створила вас 
безсмертна книга,
Де з Богом ви
взяли союз,
І на крилі 
архістратига
Писались твори
ваших муз.
І тяжко вас 
карав Єгова
За гордощі 
та ненасить —
Жагу до золота
й до слова,
Що в небі 
зорями горить.
В епоху темну і криваву,
Коли, здавалось, зрадив Бог,
Ви здвигнули свою державу,
Давидів сонячний чертог.
Побитий підло сатаною,
Зриваючи із серця грузь,
Я перед вашою Стіною
Стою й за свій народ молюсь.

Ось так я хотів би свою відповідь на ваше запитання підсумувати, яке так мене зачепило. Хай де я був — послом у Польщі, Словаччині чи в Болгарії, де найвищу нагороду, премію імені Христо Ботева отримував, — скрізь друзі-євреї в мене були. Коли в нову країну як посол приїздив, із ними спілкувався, бо вони мене вже знали і, як кажуть, добру дорогу стелили. Може, усім цим я дуже вас схвилював, але мені здається, ви теж маєте переживати, тому що я, коли все це писав, переживав (зі сльозами на очах), і тепер, коли читав, почуття знову нахлинули. Треба б спокійнішим бути, але не можу, вибачте, що розчулився.

«Я ПОДУМАВ: А ЯКЩО РАДЯНСЬКА ВЛАДА АРХІВ НАШОЇ СОТНІ УПА ВИЯВИТЬ, ДЕ НАПИСАНО, ЩО ДОРОШЕНКО — ЦЕ ДМИТРО ПАВЛИЧКО?» 

— Спасибі, Дмитре Васильовичу... Майже рік у в’язниці за зв’язки з УПА провели, а в УПА чим займалися?

— Ах, Боже ти мій, чим займався... У 16 років із Коломийської гімназії повернувся, і, оскільки мого брата вбили гестапівці, я одержимий помстою був, і зі своїми друзями, хлопцями стопчатовськими (два Долишняки, два Заячуки, один Волошинюк і я, Павличко, шостий), звісно ж, знав, що УПА є, що вона сформована і воює. Це 45-й рік уже був, і до нас представники однієї із сотень звернулися.

Керівництво УПА сподівалося, що коли радянські війська з американськими на території Німеччини зустрінуться, американці відразу ж звільняти Україну підуть, і ми до УПА долучилися: я, 16-річний, 17-річні хлопці, найстаршому 18 із нас було. Шестеро з мого Стопчатова, а шестеро із Ключева. От­же, рій вийшов — таку назву мав найменший підрозділ. Три рої — це чота (взвод. — Д. Г.), три чоти — сотня, три сотні — курінь.

І ось стоїмо ми, 250 осіб, у лісі над Пру­том, у наметах, холодно, але нам сказали: «Жодного вогню!» — літаки над нами літали. У скелі з пісковика печеру прокопати потрібно було і тільки там топити, причому тільки сухими дровами, щоб диму не було. Щоб грітися, ми збирали хмиз, сухі дерева на друзки кололи...

Звичайно, в УПА нас добре прийняли. Наш ройовий старший за мене на чотири чи п’ять років був, із сусіднього села хлопець, псевдо — Сорокатий, а Сорокатий — це псевдонім галицького поета Юрія Шкру­меляка, відомого гумориста, і ось цей ко­мандувач відразу ж на мене звернув увагу, тому що я поет, у мене вже тоді вірші були.

Що ми насамперед зробили? Псевдо­німи собі вибрали, позивні. Мої друзі зі Стопчатова — хлопці сільські, тому просто назвалися: Береза, Дуб, Яблуня, Вишня або Груша...

— ...а ви?

— А я — Дорошенко! Чому? Тому що історію України добре знав. Мені було відомо, хто такий Петро Дорошенко, ким Михайло Дорошенко був, який із Сагайдачним на Москву ходив і разом із поляками бився з татарами. Загалом я вирішив: Дорошенком буду — і водночас подумав: «А якщо ра­дянська влада архів нашої сотні УПА ви­явить, де написано, що Дорошенко — це Дмитро Павличко?».

А сотенним нашим Спартан був — це, до речі, унікальний псевдонім: переважно со­тенні козацькими іменами називалися. Ну а Спартан, він же Михайло Москалюк, із тих хлопців був, які з Німеччини разом із Шу­хевичем прийшли, — там дві групи, які ду­мали, що разом із німцями Україну визволяти йдуть...

Одного разу заступник сотенного мене до Спартана викликає, а в нього радіо в на­меті: «Послухай!». Там передача йде — ра­дянські війська з американцями на Ельбі зустрічаються, а я знав німецьку мову, усе розумів. Переповідаю йому: «Зустрілися, сміються, обіймаються», і він скрушно: «Це кінець!». Він ще нічого не вирішив, але зрозумів, що все скінчено, бо Америка нам допомагати не йде, радянські війська по­вернуться, нас оточать — і нас не стане.

Туди, де наш рій стояв, повертаюся, і раптом сотенний прибігає: «Ану встали!». А ми вже стріляти вміємо, у мене десятизарядка, хлопці ППШ, російські кулемети опанували... У мене, до речі, ще шапка-мазепинка була, а треба було радянського картуза надіти, тому я її сховав і досі зберігаю вдома (сміється).

Сотенний крикнув: «За мною!» — і наш рій, 20 осіб, за ним побіг: у польське село, неподалік від стоянки нашої сотні. Він сказав: «Зараз польські партизани з’являться, я команду «Вогонь!» дам — у небо стріляйте!». Дивимося — такі самі хлопчики, як ми, ідуть. Сотенний: «Хто командир?». Поляк підходить, і наш йому каже (а ми всі слухаємо. — Д. П.): «Я двічі вас попереджав, це вже втретє. Якщо воювати за Польщу хочете — ідіть додому, а тут ви москалям допомагаєте, і я знищити вас накажу! Вогонь!».

Ми в небо стріляємо, польські хлопці попадали — думали, що вбивати їх будемо, а ми не вбили (посміхається), а потім сотенний нам скомандував: «Встали, назад побігли!». Бігти, до речі, не так просто було: це ж лісом, кілометрів п’ять-шість, на світанку, сонце щойно-щойно з’явилося...

До свого села добігаємо — у селі Сад­жавка за Прутом хата була, де наш рій ба­зувався, і жінка самотня, яка там жила, щовечора буханець хліба печеного й великий шматок сала нам давала. У наметах кухня була, але розумієте, нам через Прут перейти треба було. Бойові доручення вся сотня, крім нас, новачків, виконувала — ми вдома поки залишалися, і раптом наша сотня на Печеніжин висувається, містечко це оточує, всіх енкаведистів, які там засіли, виводить і масу народу із в’язниці випускає — тих, кого за допомогу УПА вже за­арештували. Усіх розстріляли...

— ...енкаведистів?

— Так, абсолютно, а я в колючому кущі глоду, страшнющому, сиджу, ледве терп­лю — біля самої дороги з Коломиї на Пе­ченіжин. До селища кілометрів п’ять, у мене дві ракети — червона й зелена. Якщо «пайдьошники» («червоні». — Д. Г.) їдуть, я червону запустити маю (за мною стежать, це доручення, як контракт), якщо нікого — зелену. Нікого не було, я в тому кущі відсидів, ось і вся моя служба в УПА.

«ЕНКАВЕДИСТ СОСНІН БИВ МЕНЕ БЕЗБОЖНО. У ПАРКЕТІ В НЬОГО СПЕЦІАЛЬНУ ДОЩЕЧКУ БУЛО ЗАХОВАНО, ВІН НА НЕЇ НАСТУПАВ, ВИТЯГАВ І ПО ШИЇ ЛУПИВ» 

— І після цього вас узяли?

— Ні, стривайте, до цього ще далеко. Нас у лісі Спартан збирає (до УПА ми у квітні приєдналися, а це вже у червні було) і каже: «Сотню розпускаємо, у кого дружина, діти — два кроки вперед і по домівках!». Якась частина, невелика, вийшла, а іншим сказали: «А ви у свої схрони, бункери йдіть, коли покличемо, ви маєте бути озброєними». Розходимося загалом хто куди — сотню ліквідували.

— Це 45-й рік?

— Так, літо, а до нас, фактично дітей, сотенний підійшов і звелів: «Зброю здати і марш додому!». Друзі мої автомати покидали, а я, як інтелігент, зі своєю десятизарядкою стою. Він зброю в мене з рук вирвав, у загальну купу кинув, залізо об залізо вдарилося й так задзвеніло: той дзвін я й тепер чую. Ну як це? Я зрозуміти не міг, за Україну готовий був померти, присягу дав, а він мені, майже дорослому воїну: «Марш додому!».

Немов укопаний, стою, що робити, не знаю. Спартан здивувався: «Чого став?». — «А куди мені йти?». — «У школу! У комсомол! — але, де ти був, не забудь, зрозуміло?». І я поплентався додому...

Восени у школу, у восьмий клас, пішов, але провчився недовго, у жовтні мене заарештували й відразу почали катувати...

— Катувати? Як?

З першим космонавтом світу Юрієм Гагаріним, 1964 рік

— Били страшенно, шомполами, а знаєте, де найболючіше? По шиї лупили так, ніби голову відбити хотіли, хребці перебити! Пальці у двері закладали, підпалювати збиралися — вогонь несли. Або лякали, зробити так, щоб ми боялися, що згоримо, хотіли...

Усе було, і раптом я подумав: «А за що я страждаю? Він же, слідчий цей, чи був я в УПА, точно не знає, катують і водночас кажуть: «Ти в дитячій сотні був». Але сотні такої ніколи не було!

Цукоркін — єврей, Картавцев — росіянин і Діденко — українець, три кадебісти від Москви, великі гроші отримували за те, що «дитячу сотню», якої немає, розкрили, і навіть більше — хлопців знайшли, які зізнавалися: «Так, ми там були». — «І що робили?». — «По пасовиську ходили, націоналістичні пісні співали», хоча жодних націоналістичних пісень у нас не було, звичайні українські, щоправда, деякі про Закарпатську Україну.

Від цього болю, дивлячись на це все й розуміючи, що нічого особливо страшного мені не загрожує, тому що ні зброї із собою не було, я зізнався, що теж у цій вигаданій «дитячій сотні» був, що мій псевдонім — Граб (мовляв, я, сільський хлопець, лісоруба син, на честь дерева красивого вирішив назватися)... Мене під Франківськ, Станіслав тодішній, відправили, дорогою скрізь катували — в Яблунові, Коломиї... Не тільки мене одного — нас десь 70 осіб було! — «дитяча сотня», якою я нібито навіть керував, хоча нічого такого і близько не було.

Одного разу у Станіслав приїхав генерал із перевіркою, і мене до нього на допит повели, а слідчим моїм якийсь Соснін був — молодий енкаведист, який мене листи українською писати змушував — місцевій дівчині, яка йому сподобалася. Я писав, старався, але бив він мене однаково безбожно. Знаєте, чим? У паркеті в нього спеціальну дощечку було заховано, він на неї наступав, витягав і лупив так само, як у Яблунові та Коломиї, по шиї. Я про ту дощечку недавно п’єсу написав — вона й назву таку має: «Дубова дощечка», театр у Коломиї її поставити готується.

На допиті я сказав генералу, що зізнання з нас вибили, і коли мене вели коридором, біля дверей кожної камери просив: «Хлопці, правду кажіть, не бійтеся!», і всі те саме сказали, що жодної «дитячої сотні» не було, що з нас знущалися нещадно, — і всіх нас відпустили!

Згодом мене на суд викликали як свідка. Я розповів, що і як зі мною робили, і всіх трьох — Цукоркіна, Діденка й Кар­тавце­ва — засудили, по 10 років дали.

— Та невже?!

— Уявіть собі! Але за два роки знову на волі вони опинилися.

— Проте їх посадили?

— Так, за тортури. У житті моєму ці люди знову виникли, коли я вже став відомою людиною і мої вірші друкували, вони говорили: «Та цей Павличко сам у всьому зізнавався, що він Граб тощо». У Київський університет, куди я вступав, мене не взяли, у Львові вчився, але не знаю, через енкаведистів чи ж просто тому, що нікого з Галичини у столичні виші тоді не приймали.

Ось така розповідь — про моє тюремне минуле й життя в УПА. З одного боку, ну скільки я там повоював? У кущах із ракетами сидів, а з іншого — це справді ціле життя було, бо я старших воїнів бачив, ідейних, сотенного знав... У мене донедавна навіть його портрета не було, але одна жінка, донька відомого діяча ОУН Кирила Осьмака, його знайшла, і тепер у мене зображення людини є, яка сказала: «Марш додому! У комсомол!»...

— ...по суті, вас урятував...

— ...і головну фразу вимовив: «Але, де був, не забудь».

«УБИТИ РИЛЬСЬКОГО МАЛИ, АЛЕ В НАДРАХ КДБ ЛЮДИ ЗНАЙШЛИСЯ, ЯКІ ЙОГО ПОЖАЛІЛИ, І ЯК ЖЕРТВУ ГАЛАНА ВИБРАЛИ» 

— Дмитре Васильовичу, а правда, що коли вас звільнили, вашою долею сам Лаврен­тій Берія займався і саме він посприяв, щоб ваші перші вір­ші, проти Ватикану й українських націоналістів спрямовані, опублікували?

— Мої вірші проти Ватикану й українських націоналістів із трагедією — вбивством Ярослава Галана — пов’язані: я тоді був студентом...

— ...це 46-й рік?

— Ні, це у 49-му сталося, а Галана раз бачив — він на зустріч із нами, студентами Львівського університету, приходив, але ректора нашого не було. Гість щось розповідав, а потім, наприкінці, попросив: «Ректору, що до вас письменник Ярослав Галан приходив, передайте», — із таким болем вимовив це... Мені здається, він сподівався, що його ректор відрекомендує, як годиться, слово йому дасть, а вийшло так, ніби письменник сам собою з’явився, і ось коли Галана вбили, вірші, про які ви говорите, я написав, але від своїх друзів, які в тому самому університеті на юридичному вчилися, а потім у держбезпеці працювали, але до мене добре, як до відомого поета «з їхньої компанії», ставилися, потім дещо дізнався. Вони сказали: «Дмитре, Галана руками цих хлопчиків-бандерівців агент КДБ усунув».

Тоді дуже сильно Максиму Риль­сь­кому пощастило, бо Москва команду, кого з видатних українців убити, да­ла...

— ...провокацію влаштувати...

— Так. Ліквідувати Рильського мали, але в надрах КДБ люди знайшлися, які його пожаліли, і як жертву Галана вибрали.

— Рильський про це знав?

— Ні, до кінця життя нічого не знав.

— І ви не говорили?

— Ніколи! Хоча в нього вдома бував, і перед смертю в лікарні, в Москві, його провідував... Це ще одна велика історія — я лише хочу сказати, що мої вірші проти українських націоналістів під впливом емоцій було написано: звістка про те, що з Галаном сталося, мене розчавила, а потім дізнався, що тих хлопців-бандерівців у квартиру його буквально привели, дали сокиру, після чого схопили й розстріляли... У моїй особистій історії це період, коли я зламаний був просто...

— ...і по-людськи вас зрозуміти можна...

— Якщо можна, я краще дещо вам прочитаю, щоб ви зрозуміли, коли саме я як поет розпочався. Це вірш, у 47-му році написаний, а перший мій у 44-му з’явився. Про що я тоді писав? Я, як і мої сучасники, свідком широкомасштабного наступу на український народ став: 1,5 мiльйона західних українців схопили й у Сибір вивезли! Ось це моя тема була.

За вагоном вагон...
Без кінця ешелон,
Мов гадюка, повзе,
А кого ж він везе?
Без дверей, без вікон?

Ні, не скот на заріз
Ешелон той повіз,
Не гармати стальні,
Не руду, ані ліс,
Не трофеї цінні!

Всередині там тьма 
— Це повзуча тюрма
Із живими людьми!
Не лякайся дарма 
— Із грудними дітьми!

Матері там лежать,
Мов жива сіножать,
Як валки з-під коси,
Чорні сльози горять 
— Боже, іже єси...

Їде, їде в Сибір
Український народ;
Ти спали свій папір,
Затули собі рот,
І молися до зір!

Це те, що на самому початку було, і я навіть книгу «Дмитро Павличко. Спочатку» випустив, вам подарую. Із собою, на жаль, не взяв, але там найраніші мої вірші, від руки написані, думав, що ці папери втратив, але, коли 80 років мені було, випадково знайшов, і літературознавцям, які відлік Павличка від «Двох ялинок» дають, хочу сказати: «Ні, панове, я в 40-ві роки як антирадянський поет почався». Почався — і назавжди таким залишився.

«БЕРІЯ В МОЄМУ ЖИТТІ БУВ — ПІСЛЯ СМЕРТІ СТАЛІНА РАПТОВО ПРО МЕНЕ ЗГАДАВ» 

— І Берії у вашому житті не було?

— Ну чому? Берія був: після смерті Сталіна раптово про мене згадав. Загалом панує думка, ніби саме Лаврентій Павлович Сталіна отруїв, бо той знищити його збирався... Одне слово, Сталін помер, і Берія до української громадськості у якомусь листі звернувся, який Олександр Корнійчук поширював. Там львівського композитора Барвінського, сина Василя Стефаника Семена Стефаника та інших представників західноукраїнської інтелігенції, яких переслідували, згадано було, і наприкінці спис­ку — Дмитро Павличко. Чому, я ж не так постраждав? Мабуть, Берію про мене повідомили: є, мовляв, такий...

Я тоді подумав, що Лаврентій Палич, як мудрий китаєць, чинить: нехай усі квіти ростуть, а потім ми їх скосимо, і якщо Берія про мене згадав, отже у КДБ я на особливому рахунку був, але зовсім не для того, щоб вірші мені читати або дозволяти друкувати, а щоб посадити. За мною пильно стежили, одна студентка зізнавалася: «Дмитре Васильовичу, мене викликали в комітет, говорили: «Ти з ним зійтися маєш, інформацію надавати...» — будь ласка, обережними будьте!».

У 1962 році я в Москву на з’їзд комсомолу поїхав, а напередодні Шелест, який квартиру мені в Києві виділив, зателефонував Хрущову: «Павличку слово дайте!». Там комсомольці з усього світу були, і там я майбутнього президента Польщі Квас­нев­ського вперше побачив (усміхається), нагадав йому про це, коли послом незалежної України до Варшави приїхав...

Одне слово, я на цей з’їзд вирушив, але, якщо чесно, туди не ходив, поки Юрій Єль­ченко не зателефонував — батько нашого видатного дипломата...

— ...майбутній головний ідеолог КПУ, а тоді перший секретар ЦК комсомолу України...

З Дмитром Гордоном. «Мене водило безвісті життя, та я вертався на свої пороги...»

— ...і не сказав: «Дмитре, готуйся, вам у присутності членів Політбюро в Геор­гіїв­ській залі виступити треба буде». До трибуни підходжу, біля мене Гагарін стоїть, шахтарі-орденоносці, і мені слово дають. Я починаю: «Дорогой Никита Сергеевич...», а Хрущов мені: «Дмитре, українською говори!».

— Нічого собі!..

— Так, згадав, напевно, як йому, тоді ще першому секретареві ЦК Компартії Ук­раї­ни, у 49-му секретар Львівського обкому, який мене зводив, доповідав: «У нас комсомольські збори провели, і студент Павлич­ко виступив, запитав: «Чому в нас усі найважливіші дисципліни — економіку, історію партії тощо — російською мовою викладають?». Що нам із ним робити?». На що Хрущов відповів: «А ви подумайте, що цей хлопчик говорить...», тому, коли я із промовою вийшов, Хрущов згадав, де він моє прізвище чув, і українською говорити попросив.

— І ви?

— На рідну мову перейшов: «Дорогий Микито Сергійовичу! Є такі колоски, які під вагою зерна найнижче схиляються, і вас це зерно ненависті до сталінізму схилило так, що я вас найдорожчим колоском усього нашого поля вважаю...». Він щасливий був, а я продовжив про те, що за кордоном люди є, які визволяти нас хочуть, але спершу ми самі маємо звільнитися від того, що нас обмежувало, і знову йому за розвінчання культу особи подякував, але час уже такий був, коли цього говорити не треба було...

Проте в Києві, щойно я повернувся, мені Дрозденко, перший секретар обкому партії, зателефонував, від нього референтка Марія Орлик прийшла, яка потім...

— ...заступницею голови Ради міністрів УРСР стала...

— Так, гарна така дівчинка (вона й зараз ще гарна). Орлик загалом сказала: «Дмитре Васильовичу, воля партії така, щоб ти про Хрущова вірш написав. Скоро його 70-річчя, ми таку гуцульську коробочку зробимо, і коли її будуть відкривати, голос твій вірш прочитає». Я відповів: «Величальних віршів Хрущову писати ніколи не буду — ніколи!».

— Чому?

— Я цього, як був молодим, коли всі наввипередки Сталіну їх писали, не робив, і товариш мій, Андрій Малишко, який у такому багато разів брав участь, казав: «Дмит­ре, ну хоч ти не здумай!». Одне слово, я відмовився, і що ви думаєте? За деякий час Хрущова знімають, і весь Київ гуде: «Цей Павличко...

— ...щось знав...

— ...усе заздалегідь знав!» (сміється), а ви про Берію питаєте! Та мені сам Хрущов сказав: «Українською говори!».

(Продовження в наступному номерi)