Я люблю тебя, Жизнь,
      и надеюсь, что это взаимно!





04.06.2011

«Це не мої команди, у яких грають легіонери. Я розумію, навіщо вони тут»


Ростислав Буняк


Так уже повелося в нашій країні, що ми ледь не постійно щось відзначаємо. Не за горами й День журналіста — професійному святу мої колеги та й, певно, я радітимемо наступного понеділка, 6 червня. Подумалося напередодні, а чому б не поспілкуватися з братом-писакою? Зрештою, й інформаційний привід є. Досить довго перегортав у голові сторінки вітчизняних газет, перемотував випуски спортивних телепередач, аби відшукати того єдиного колегу, який відверто заслуговуватиме на увагу мого читача. Зрештою, дійшов висновку, що не буде кращого співрозмовника, ніж Дмитро Гордон. «Не формат!» — можливо, подумаєте ви. «Помиляєтесь!» — парирую я. Головний редактор газети «Бульвар Гордона», автор і ведучий телепрограми «У гостях у Дмитра Гордона», за свою тривалу журналістську кар'єру вів діалоги не лише з примами творчого життя, а й з багатьма представниками спортивного світу. Ба, більше, цей майстер пера і мікрофона славиться своїм завзятим уболіванням за збірну України та київське «Динамо». Тож погляньмо на гру мільйонів очима Дмитра Гордона.

— Сучасна українська журналістика і, зокрема, тележурналістка, асоціюється з добрим десятком відомих у ній професіоналів. І один з них, не хотів би погрішити проти істини, це, звісно, — ви. Дмитре Іллічу, як давалися вам перші успіхи?

— Починати було складно, і це зрозуміло. Однак я дуже любив футбол, публікаціями про цю гру й стартував. Зокрема, моє перше інтерв'ю у київській пресі було опубліковано у газеті «Комсомольскоє знамя» з Ігорем Бєлановим. А моє щонайперше інтерв'ю, у листопаді 1984 року, надрукувало ворошиловградське (тепер місто Луганськ) видання «Молодогвардієць». Спілкувався я з Леонідом Буряком. Секрет успіху? Можна йти дорогою й побачити сто доларів, а можна й не помітити їх. Хтось підніме купюру й купить на неї цигарки, а можна витратити її й на підручники. Ось і вся філософія.

— У ті часи ви мріяли про славу, яку маєте нині?

— Я взагалі ніколи ні про що не мріяв. Хотів тільки доторкнутися до своїх кумирів, спілкуватися з ними, бути ближчим до футболу. Цей вид спорту я не просто любив, а й дуже добре тямив у ньому — знав усі склади команд вищої ліги чемпіонату Радянського Союзу, ретельно вивчав довідники, пам'ятав роки народження гравців, на яких позиціях вони виступають, знав і рахунки матчів у різні часи. Не пропускав жодної зустрічі за участю своєї улюбленої команди — київського «Динамо», їздив за нею в інші міста. Словом, це — справжня любов. А якщо врахувати, що футбол у той час вважався своєрідною релігією, більше, ніж грою, то це було для мене великою насолодою і щастям.

— Спілкуватися зі своїми кумирами вам вдається сповна. Герої ваших програм і публікацій — це відомі люди на теренах усієї Співдружності незалежних держав. Вочевидь, зараз непросто всіх згадати поіменно. Хто вони?

— Спробую стисло сформулювати: це люди, які відтворювали епоху і самі стали епохою. Тобто це найвидатніші письменники, композитори, художники, співаки, артисти, режисери, спортсмени, політики, філософи, мудреці.

— Ви самі обираєте своїх співрозмовників?

— Так. У мене є зошит (Дмитро Ілліч повертається до шухляди й наочно мені його демонструє. — Р.Б.), в якому з однієї сторони написані прізвища людей, з якими я вже поспілкувався, з іншого — з якими ще потрібно зустрітися.

— У зошиті — ваш почерк?

— Так, звичайно, не надиктовував же! Загалом, моя робота — це замкнений цикл: спочатку телеінтерв'ю, потім його друк у газеті «Бульвар Гордона», а далі рукопис іде в книгу. У мене вже вийшло 34 книги з інтерв'ю. Залишилося тільки вісімдесят осіб, з якими я хочу поспілкуватися у цьому аспекті, і це вже закінчення проекту.

— А що далі?

— А далі буде нова якість. Планую. коли проект завершиться, то писатиму мемуари на основі зустрічей «з епохами».

— І скільки часу вам ще потрібно для реалізації проекту?

— Два-три роки, не більше.

— Дмитре Іллічу, ви не обмежуєтеся у спілкуванні тільки, скажімо, з творчими людьми. А кого запрошували на свої програми зі спортсменів? Зокрема, тренерів, футболістів або ж тих, для кого футбол став сферою заробляння грошей?

— Дуже багатьох знаних осіб. До прикладу, Лобановського, Бишовця, Блохіна, Михайличенка, Шевченка, Бєланова.

— Вам вдається налаштувати на відверту розмову людину, яка, можливо, сама того й не помічає, як видає своє най-най... Наскільки складно знайти спільну мову із навколоспортивними особистостями?

— Досить непросто. Вони, так би мовити, більш залежні. Гадаю, що письменник Войнович чи Коротич, або ж режисер Віктюк явно менш залежні, ніж футболісти та тренери. Зрозуміло, що й розмова з ними виходить різнобічніша.

— Дмитре Іллічу, на екрані у ваших телепередачах усе здається надто спокійним, простим. І все-таки, яким є ваш душевний стан після таких неспокійних, непростих розмов?

— Різні бувають моменти. Подеколи підвищується тиск і перед передачею, і під час ефіру, і після нього, коли є відчуття, що все зроблено. А бувають й непрості співрозмовники, які «смокчуть» енергію.

— Цікаво, хто змушував нервувати Дмитра Гордона?

— Нервую я в душі, а своїх емоцій не виказую. Це — моя філософія. Хто змушував? (Пауза). Тетяна Тарасова, наприклад. Загалом були різні ситуації, які залежать від багатьох чинників: від знімальної групи, від того, який настрій у співрозмовника, поспішає він чи ні, налаштований на відвертість або ж навпаки. Також, що він узагалі думає не лише про мене, а й навіть про Україну. Бо бували такі люди, які не цуралися дорікати: «А, приїхали... Відокремилися...» Який стосунок мають такі репліки до того, що зараз запитуватиму?..

— Перед розмовою здогадуєтесь, що про вас думає людина?

— Мені це байдуже. Я роблю свою справу, і знаю, що коли співрозмовник адекватний, то думатиме про мене дуже добре. Та часто буває, що переді мною — неадекват, а серед творчих особистостей часто трапляються люди навіть не те, що неадекватні, а й божевільні: геніальність і божевілля дуже часто йдуть поруч. Мушу на сто процентів розуміти, до кого приїхав, що робитиму. І тоді все складеться якнайкраще.

РЕЗУЛЬТАТ БУДЕ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ТРЕНЕР ЗМОЖЕ СКАЗАТИ: «ХЛОПЦІ, ЙО.., АНУ ДАВАЙТЕ!»

— Знаю, що ви палкий уболівальник футболу загалом і київського «Динамо» зокрема. Чому зазвичай віддаєте перевагу — йти на стадіон чи залишитися біля телевізора?

— Це залежить від низки обставин, але, звісно, найприємніше спостерігати гру з трибуни. Я навіть у Суми поїхав на фінал Кубка України між «Динамо» і «Шахтарем», аби сповна відчути футбольну атмосферу. До прикладу, уже в понеділок лечу в Донецьк на матч збірних України та Франції, сьогодні (розмова відбулася у середу, 1 червня. — Р.Б.) йду дивитися на Узбекистан. Футбол — це взагалі корисна штука, якщо не дуже думати про його зворотний бік. Він спонукає до роздумів, навіть про свою професію.

— До яких саме роздумів?

— До різних. Ось приходжу на стадіон «Динамо», завжди згадую себе 13-14-15-річного, коли ходив на всі матчі дублерів київського клубу. Тоді такі часи були, коли й другі команди були напрочуд сильними у вищій лізі. Спливає в голові літо, тепло, запах газону, пісні Юрія Антонова з репродуктора. А праворуч, за воротами, сиділи гравці основного складу «Динамо». До них можна підійти, попрохати поставити автограф на програмці, що я завжди й робив. А потім проникав у дворик, де вони збираються своїми сім'ями, перед від'їздом на базу... Коли людина згадує про своє дитинство, то це завжди корисно — аналізується все життя.

— Сьогодні ви сидите на трибуні чи вже у УІР-ложі?

—  У УІР-ложі.

— Бодай поривання повернутися у дитинство на практиці й пересісти на звичні вболівальницькі стільчики були?

— Знаєте, позаминулого року, коли «Динамо» грало з «Барселоною», до мене в гості приїхав давній друг — Анатолій Федорович Бишовець, й ми, без проблем, як двоє пересічних уболівальників, пішли й сіли на трибуни.

— Фанати впізнавали зірок, чи всі їхні погляди були спрямовані на Ліонеля Мессі?

— Ні, було багато поглядів й на Бишовця (усміхається).

— Дмитре Іллічу, ще за часів вашої юності футбол мав інше обличчя. Принаймні команди грали без легіонерів. Скажіть, як змінилося ваше ставлення до гри мільйонів опісля суцільної мільйонеризації та, відповідно, «легіонеризації»?

— Колишній друг, нині покійний, грузин Коте Махарадзе якось сказав фразу, яка назавжди залишиться в моїй пам'яті: «Навіть якщо тбіліське «Динамо» виграє Кубок європейських чемпіонів, але в його складі гратимуть троє бразильців, двоє французів, п'ятеро негрів — це буде не моє тбіліське «Динамо». І це не мої команди, у яких грають легіонери. Бо я розумію, навіщо вони тут.

— І навіщо?

— Для заробляння грошей, а патріотизмом й не пахне. Бо коли в «Динамо» виступали хлопці, що любили Київ, як неодноразово казав мені Олег Блохін, «грали за майку з буквою «Д» на грудях», вони знали, що не можуть зіграти погано, бо їм і борщу можуть вилити на капот машини, коли їм ставало соромно дивитися в очі своїм сусідам і простим уболівальникам після програшів, ось це був футбол! Результат буде тільки тоді, коли тренер зможе сказати у роздягальні: «Хлопці, йо.., ану давайте!» Легіонерам таке скажеш, вони не збагнуть: що їм той Київ, що їм ті вболівальники!? Вони заробляють гроші, і все.

— Можливо, такі умови розвитку футболу диктує час?

— А я не хочу про це думати. Ні про умови, ні про час, хочу бачити свою команду «своєю»! На мій погляд, треба вкладати гроші не в легіонерів, а в дитячі школи, і саме туди залучати легіонерів. Щоправда, маю на увазі зарубіжних тренерів.

— Я так зрозумів, що коли вся Україна святкувала перемогу донецького «Шахтаря» у Кубку УЄФА, то це була не ваша перемога?

— Ні, це була моя перемога, бо «Шахтар» — українська команда. Але в неї не було того присмаку, як тоді, коли «Динамо» виграло Кубок Кубків 1986 року, чи коли збірна СРСР, складена майже повністю з київських динамівців, трощила всіх на чемпіонаті світу-1986 у Мексиці. Я це бачив, дотепер пам'ятаю всі деталі, більше того, віднайшов у інтернет-архівах матч 1986 року між СРСР та Бельгією, двобій СРСР — Бразилія на іспанському мундіалі 1982-го. їх переглянув і скажу вам: ось це — класика.

— Дмитре Іллічу, ви — відома людина, відповідно спілкуєтесь у найвищих колах. Чи випадав вам шанс донести свою позицію з питань розвитку футболу президентам клубів?

— Спілкувався. І майже всі погоджуються зі мною. Але щось заважає реалізувати це бачення на практиці... їм видніше. Зрештою, я ж не професіонал у цій сфері. Клубні очільники знають багато дрібних нюансів, які мені невідомі.

— Символами епохи й далі залишаються Валерій Лобановський, Олег Блохін, Андрій Шевченко, Ігор Бєланов... Вам пощастило з ними спілкуватися особисто. Які вони — хворобливо-зіркові чи, все ж, прості й невимушені?

— Які вони? Усі цілком нормальні. Я їх дуже поважаю, для мене — то справжні герої, люди чесні, красиві душею.

— Але ж кажуть, що в того ж Блохіна — «дурний» характер...

—  Я не можу сказати, що в нього «дурний» характер. Краще відзначу — у нього є характер. А коли в багатьох його зовсім немає, це здається дуже дивним для інших. А далі — людина, яка досягла таких висот, як Олег Блохін, вона не може бути безхарактерною. Немає людей, особливо серед видатних спортсменів, безхарактерних! Це — нонсенс. Як мені колись казала вже покійна Людмила Гурченко: «Так, дурнів не люблю, людей без почуття гумору не люблю, ледачих не люблю, повільних не люблю...» і я таких не люблю, і — Блохін таких не любить.

— Повернімося до справ у сучасному футболі. На ваш погляд, протистояння «Динамо» — «Шахтар» — це продуманий піар-хід для розкрутки українського чемпіонату або й справді боротьба різних футбольних філософій?

— Це боротьба не так футбольних ідеологій, як столиці та всіх інших міст. Вони хочуть бути кращими в футбольній сфері за Київ. Мова про Донецьк і Харків, тепер ось й Дніпропетровськ, і це нормально. Мене тільки дивує, чому Одеса не хоче кинути виклик столиці.

—  Певно, хоче, але не може...

— Не хоче. Якби хотіла, то змогла б. Бо хто хоче, той майже завжди зможе.

— Уболівальника «Динамо» дивують труднощі у грі команди?

— Я намагаюся їх сприймати по-філософськи, бо розумію їхнє коріння.

— А яке їхнє коріння?

— На мій погляд, причина в тому, що в «Динамо» забагато легіонерів, які не розуміють, де вони опинилися, що таке Київ і що таке «Динамо».

— Рухаймося далі. Хтось же запрошує тих легіонерів, то, можливо, вся справа в керівництві клубу?

—Гадаю, є проблеми у селекційної служби. Я б, до прикладу, зробив ставку на українців чи росіян або білорусів, словом, на слов'ян, які усвідомлюють рівень «Динамо». І хіба в тій же Білорусі погані футболісти? Майстерні. Хіба дорогі? Та ні. Ми ж бачили у минулорічному розіграші Ліги Європи яскравий приклад — борисовський «БАТЕ» у київському матчі.

— Але цю команду ми бачили й у Мінську...

(Усміхається). Удома вона гірше зіграла, це факт.

— Професіонали кажуть, що Ринат Ахметов зумів побудувати правильну вертикаль у клубі. Це — головна причина успіхів «Шахтаря»? Чи все ж справа у грошах?

— Передусім — усюди гроші. Вважаю, що у Рината Ахметова їх просто більше, ніж у всіх інших президентів клубів.

— Ви були на ювілеї донецького «Шахтаря»?

— Ні.

— А вас запрошували?

— «Шахтар» — це не моя команда, то нащо мене було запрошувати?

— Як на мене, то аж надто контрастним є святкування 75-річчя клубу із реальним станом справ у суспільстві...

— За власний кошт людина може робити те, що хоче. Якщо вона бажала, аби Донецьк святкував 75-річчя своєї рідної команди, то в чому справа?

— Дмитре Іллічу, футбол в Україні — радше безвигідне меценатство або ж не інакше, як пошук політичних дивідендів?

— Звичайно, що друге. Це однозначно.

— Як уболівальник уболівальнику — чого не вистачає сучасній молоді, аби завоювати бодай дещицю слави того ж Шевченка, Протасова чи Блохіна — таланту, умов, ставлення?

— Їй не вистачає патріотизму, любові до футболу, розуміння своєї справи. Ба, освіти: футболісти 70-80-х років усе-таки були ерудованішими. Вони читали книжки, до них на базу приїздили поети, композитори, художники, артисти. Вони й театри відвідували! Приміром, Лобановський з Базилевичем дружили з Ленінградським великим драматичним театром, у якому працював у минулому киянин Олег Борисов. Він запрошував їх на вистави. І під час перебування «Динамо» в Ленінграді команда у повному складі могла з'явитися в залі. А спитайте когось з нинішнього покоління футболістів, чи знають вони, що взагалі театр є? Вони грають у карти, п'ють коньяк, слухають музику, але майже не читають книжок. А коли ти цього не робиш, відповідно, немає світогляду, а немає світогляду, то й не розумієш, що відбувається навкруги.

— Як вважаєте, чи в «Барселоні» багато книжок читають?

(Пауза). Дуже цікаве запитання. Я не знаю, чи читають, але менталітет в іспанців зовсім інший. Вважаю, що в «Барселоні» і на базу перед грою не забирають людей тільки тому, що вони розуміють — якщо нап'ються, на поле не вийдуть. А в нас якщо нап'ються — взагалі не розуміють нічого...

— Дмитре Іллічу, ви вже вирішили, що робитимете у червні наступного року?

— Як що? Слідкуватиму за домашнім для України та Польщі чемпіонатом Європи.

— Нинішній наставник збірної України Олег Блохін вам добре знайомий. На ваш погляд, його межа відповідає задекларованим планам очільниками Федерації футболу України?

— А яке вони поставили завдання?

— Виграти Євро-2012...

—  ...Знаєте, я поважаю Олега Блохіна і дуже люблю збірну України. Тому мені хочеться вірити в те, що команда може виграти чемпіонат Старого світу. Але ж коли бачиш у грі іспанців, розумієш, що це нереально. Я вже промовчу про італійців, німців, французів, англійців чи голландців. Тож малоймовірно. Щоправда, це — футбол, а в ньому можливе все. Ми ж пам'ятаємо, як збірна СРСР на ЧЄ-1988 була другою!

—  А ви часто спілкуєтесь з Олегом Блохіним?

— Постійно.

— Обговорювали його призначення на посаду головного тренера національної збірної?

— Звісно.

— І як він оцінює свої перспективи?

—  Про це краще в нього запитати, але головна проблема для Олега Володимировича — де взяти гравців. Бо рівень тих, хто зараз під рукою, на мій погляд, не дотягує до тієї планки, яку ставить Блохін перед командою.

— Проблеми — з першою одинадцятою чи все ж із загальним добором виконавців?

—І з першою одинадцяткою також. Тому що потрібні молоді, красиві футболісти, які швидко бігатимуть.

— Красиві, здається, є. А ось швидких замало...

(Усміхається). Красиві — в іншому розумінні слова.

УСІ ПРЕМІЇ В ГАЛУЗІ ЖУРНАЛІСТИКИ - ЦЕ ТУФТА

— Пане Дмитре, наша розмова відбувається напередодні Дня журналіста. Щоправда, за фахом ви — інженер-будівельник. То як, б червня для вас має якесь символічне значення?

— Ніякого.

— А для газети «Бульвар Гордона»?

— Також ніякого.

— Принаймні премії до професійного свята колективу випишете?

— У нас професіонали чимало заробляють й без премій. А винагороду даю за вдалі матеріали, але не до свят.

— Можливо, Дмитро Гордон відзначає День будівельника?

(Усміхається). Та ні, не відзначаю жодних свят. Стільки роботи, що просто ніколи.

— Добре. Поспілкуймося про справи професійні. Оцініть, будь ласка, рівень спортивної журналістики.

— На мій погляд, немає ніякої спортивної журналістики, відповідно й рівня немає.

— Невже немає?! Маємо стільки вузів, які щороку випускають нову «серію» журналістів, багацько телекартинок зі спортивними файлами, газет...

— Це ж залежить не від вузів і газет. По-перше, спортивні журналісти дуже залежні. Від президентів клубів, роботодавців, отож і не можуть завжди висловлювати свою точку зору; по-друге, вони не вміють робити аналітичні статті. Відбувається це тому, що рівень всього в нашій країні - нижче плінтуса. Немає хороших учителів, лікарів, слюсарів, токарів, будівельників, то чому спортивні журналісти мають бути? Навіть типових журналістів дуже мало з високою планкою майстерності.
... Коли я був молодий, то було з кого брати приклад! Працювали суперкласні спортивні оглядачі на кшталт Олександра Липенка, Григорія Каневського, Дмитра Александренка, Валерія Мирського,  якого вважаю генієм спортивної журналістики з великої літери. Таких обізнаних і влучних майстрів слова, як він, я ніколи у своєму житті не зустрічав. Згадую, як вишиковувалися черги біля газетних кіосків та автоматів, зокрема за «Вечірнім Києвом», де публікувався Валерій Мирський.

— Вам газета завжди діставалися?

— Звичайно, я ж стояв у чергах!

— А на якому рівні висвітлення спортивної тематики у вашій газеті?

— Оскільки «Бульвар Гордона» пише найперше не про спорт, а про особистості, то ще більш-менш на нормальному рівні. Більш-менш... Але це не видатний рівень, на мій погляд.

— Дмитре Іллічу, яким є ваше ставлення до різноманітних рейтингів, які щорічно виголошують імена найкращих журналістів у своїх форматах?

— Усі премії у галузі журналістики, як і більшість премій в інших галузях, це — туфта. Можна це написати великими літерами. Бо майже всі вони роздаються чи за гроші, чи по блату.

— Вам вручали ТУФТУ?

— Вручали. Один раз я навіть її взяв, за що себе тепер картаю. Щоправда, на інші «фестивалі» навіть не приходив і казав: «Не треба мені нічого, я не хочу бути в цих рядах».

— І звання заслуженого журналіста у вас немає...

— Немає. Я його й мати не хочу! Бо це також можна написати великими літерами — ТУФТА. Ну кому воно потрібно? Це ж пережитки минулого. Ось Франк Синатра може бути народним артистом США? Ну і що з того, що Олег Блохін — заслужений тренер України? Хіба тепер суперники його командам піддаватимуться?.

— І все-таки, хто в сучасній українській спортивній журналістиці заслуговує на повагу Дмитра Гордона?

— Передусім — це Олександр Липенко. Завдяки йому, до речі, мене й стали друкувати. У його двері я постукав ще недосвідченим юнаком, і тепер завжди повторюю, що він — мій хрещений батько у журналістиці.

— Олександр Липенко багато виправляв у ваших текстах?

— Зовсім трохи.

— То у вас талант...

— Мабуть (сміється). Насправді це у нього був талант вихователя і людини, яка вміє вгледіти потенціал в інших.

— Дмитре Іллічу, я працюю у журналістиці четвертий рік. Що порадить мені метр у цій галузі?

— Любити свою професію, розуміти, про що оповідаєш читачеві. Таланту треба небагато, головне — наполегливо працювати. А далі усе буде, головне тільки захоіти... 




«Український футбол»











© Дмитрий Гордон, 2004-2013
Разработка и сопровождение - УРА Интернет




  bigmir)net TOP 100 Rambler's Top100