— Буш і Путін колекціонують ракети. Набоков збирав метеликів. Хтось любить трипільські горшки, хтось рушники, а Дмитро Гордон має велику втіху колекціонувати людські долі.

Ще Джордж Сорос казав: «Займаються політикою всі, а я відрізняюся від них тим, що вкладаю у політику гроші, тобто роблю політику». Дмитро Гордон робить на телебаченні інтерв'ю, друкує їх в своїй газеті «Бульвар», а згодом пише і видає книжки. Дуже цікаві постаті! Цікаві розмови! До кожної людини треба підібрати своєрідний ключик, відкрити її душу, знайти спосіб, щоб випитати найпотаємніше.

Колись Юрко Щербак розповідав мені про італійську журналістку Аріадну Фалачі, яка вміла так вивернути співромовнику душу, що самі персонажі дивувались і жахались своїх нутрощів. Давно вже я не читав тої Аріадни, а от коли трапляється Дмитро Гордон, мені завжди цікаво, ніколи не полишаю матеріал недочитаним, завжди дивуюся віртуозності його безвідмовних ключиків, які неодмінно спрацьовують.

Я абсолютно певен, що кожен з нас на білому світі — надзвичайно цікаве явище, але ж яка людина справді видатна, яка вирізняється серед своїх сучасників чи то в спорті, чи в політиці, чи в мистецтві? Ведучи цикл передач на радіо, я завжди запрошую особистостей, завжди готуюсь до зустрічей — і завжди приголомшений новизною уже давно знаного і, здавалося б, навіки незмінного.

Світ — величезна відкрита книга з мільярдами сторінок людських доль. Як мало встигаєш прочитати — інколи проклинаєш себе, що взявся за ту чи іншу погану книжку, що наблизився до людини, до якої і не варто було наближатись.

Я розумію Гордона — він хоче все обійняти, все пізнати і при цьому ще й насолоджуватись, але ж як взяти інтерв'ю у, скажімо, крокодила? Виявляється, можна! Прочитайте розмову Дмитра з Жириновським. Як Володимир Вольфович б'є хвостом, як чистить пір'ячко, який він улесливий і хитрий, коли це потрібно для справи! Не знаю, хто б ще впорався з подібною ситуацією, окрім Гордона.

Багатоманітність світу грає всіма кольорами, і Дмитро розуміє: ностальгію російської імперіальної душі можна розрядити естападами середньостатистичного політика з космічними замашками. Окремим пташкам крокодил дозволяє бути близько, деякі з них чистять йому спину, а особливо довіреним він розкриває свою блаженну пащеку, аби чистили йому зуби. Такий собі крокодил-чистюля! Та годі з тими крокодилами...
Недавно російський літератор Микола Сучков подарував мені цікаву книженцію — уявне інтерв'ю, яке нібито він взяв у Пушкіна. Олександр Сергійович дуже дотепно і винахідливо висвітлює нашому сучаснику всі проблеми сьогодення — від тендерної рівності до питань української історії. Особливо мене вразила його характеристика Олександра Радищева. Саме так і саме про це я думав, дивлячись на деякі потуги багатьох сучасних революціонерів — живих і вже покійних, а виявилось, що треба було уважніше читати Пушкіна. Класик і гадки не мав про наші з вами проблеми, зате прекрасно знав природу людської душі і людських стосунків. (До речі, на одному з пушкінських вечорів мені довелося виступати на тему, яку можна було охарактеризувати дуже парадоксально: «Пушкін як український буржуазний націоналіст». Йшлося про поему «Полтава», яка спершу називалася «Мазепа», про «Историю Украины» (не Малороссии!), яку поет писав французькою мовою у період боротьби російського істеблішменту з польською експансією).

...Місяців зо три тому мені, людині далекій від багатьох тусовок, вперше довелося побачити на десятилітті «Бульвару» щемливий танок Людмили Гурченко і Бориса Мойсеева. Після інтерв'ю Дмитра Гордона з останнім мене кинуло у вир сльози, з якого довго неможливо було вийти. Спасенні є печаль і смуток, вони вилюднюють нашу черствість, рятують душі від розбещеності буденністю і узвичаєних канонів моралі.

Кожного року у мене в саду з'являються вишні-самосійки. Є дуже пишні і гонористі — гарно цвітуть і майже нічого не родять. Одна з таких вишеньок була чимсь покалічена, і росте одним боком, нещасна і незахищена. Як садівнику, як примітивному ботаніку давно було б її пора усунути з середовища кучерявих і здорових подруг. Не знаю, чомусь я назвав її дивним іменем — Кафка. Кожного року підходив до неї, розмовляв з нею, тихо погладжував по стовбуру і дивився на єдину її гілочку, не пошкоджену жорстоким морозом і не поламану ожеледицею.

Цього року, коли вишні слабенько цвіли і майже не зародили, моя дивовижна вишенька не лише буйно зацвіла, але й щедро зародила одним своїм не покаліченим боком. Адже що вона могла ще зробити для цього жорстокого племені людей?

Якби ж то в мене вистачило розуму і таланту, я взяв би у неї інтерв'ю, розпитав би, як їй вдалося вижити, та ще зацвісти, та ще й бути такою червонобокою, коли все навколо буяє пустоцвітом і махровою неплідністю.

У Дмитра Гордона є особливий дар пізнавати у кожному ті характерні риси, без яких цей величезний і загонистий світ втрачає свою повноту. Спершу я став читати «Бульвар» заради Віталія Коротича. Мені було дуже цікаво, що і як думає ця людина, котру не бачив ціле життя. Від Коротича я прийшов до діалогів з Гордоном, причому в жодному з сучасних видань чогось подібного не знайшов. Ну а найдивніше для мене, що я пишу зараз коротеньку передмову до цих гордонівських портретів, серед яких є також і мій.

Из предисловия к книге «С глазу на глаз» (2005)